Твоя зоря

Лiкарi, приймаючи льотчика, з перших побiжних оглядин оцiнили, що догляд за ним був бездоганний, а на глиняний iхнiй гiпс старший iз хiрургiв навiть усмiхнувсь, сказавши, що це дотепно, слiд би виписати патент на таке нововведення.

Льотчик, влучивши момент, стиха про щось перемовився з головним хiрургом, а коли настала мить прощання, заговорив до своiх рятiвниць незвично серйозним тоном, без тiнi жарту:

– Документ вiдповiдний вам зараз видадуть, вiзьмiть, не соромтесь, життям-бо ж ризикували…

Софiйчина мати подякувала, а до льотчика мовила:

– Не забудь же нас.

– Я вас не забуду, – пообiцяв вiн. – І ви мене запам'ятайте: Заболотний Кирило Петрович, гвардii винищувач, вiчний боржник ваш, – i аж нахмурився, щоб не виказати свого хвилювання. – Веселим запам'ятайте…

– Одужуй, – сухо схлипнула тiтка Василина. Льотчик, окинувши поглядом усiх трьох, затримався посмутнiлими очима на Софiйцi. Вона стояла як пiч.

– Що ж тобi, Софiйко, лишити на згадку?

Дiвчина мовчала.

– Не знаю навiть i що, – додав вiн, дивлячись на неi ласкаво.

– Карточку оту подаруйте, – раптом видихнула дiвчина випроставшись, готова, здаеться, так i бризнути слiзьми.

Йшлося про той груповий фотознiмок, що зберiгався у нього в планшетi пiд штурманською картою, уже вiдлiтаною тепер.

– Якщо так ти ii уподобала… Пiдемо ради цього навiть на порушення…

Взявши непораненою рукою планшет, Заболотний простягнув його Софiйцi:

– Бери. З планшетом бери.

– Спасибi.

Дiвчина взяла, густо зашарiвшись.

– Фото нi до чого не зобов'язуе, – всмiхнувся льотчик, – та все ж: краще згадай i подивись, анiж подивись i згадай…

Тiтка Василина, видно, була невдоволена цiею церемонiею.

– Карточки дарувати, – буркнула вона, – то недобра прикмета…

– Для нас добра, – рiшуче мовила дiвчина. – Хiба нi?

І несподiвано для всiх, нахилившись до льотчика, швидко, нiби обпалюючись, чмокнула його в щоку.

– Оце по-нашому! – пiдбадьорливо зауважив хiрург, а дiвчина, як вогнем залившись, сахнулася геть вiд льотчика й слiпма кинулась до дверей, – без слова вискочила зi школи, знов навстрiч бiлим снiгам.

– Ось i вхенькали день, – сказала тiтка Василииа, коли опинилися за селом. – Валянки ось зовсiм розлазяться… А чи по тiй розписцi нам у сiльрадi скидку на податок дадуть?

– Кому що! – спалахнула вiд сорому Софiйка. – Ну як ви можете?

– А що такого? Хiба не заслужено? Сам же казав: життям ризикували…

– Таж не в тiм рiч, – хвилювалась дiвчина.