Твоя зоря

Софiйка сидiла на самiм краечку саней близько до жiнок i крiзь думки чула, як вони гомонять мiж собою, знову йшлося про нього, про Заболотного, для них чомусь мае значення, що родом вiн десь iз-за Днiпра, з-пiд Козельська, це не так i далеко…

– Пригадуеш, Оксано, як ми колись, ще дiвками бувши, туди на ярмарки iздили, – вже звеселiлим голосом зверталась тiтка Василина до Софiйчиноi матерi. – Та як застерiгали нас матерi, щоб не задивлялись на тамтешнiх парубкiв… Не виходьте, казали, дiвчата, замiж за Днiпро, бо там у них, в Заднiпров'i, самi розбишаки, а цей, бач, який славний виявився…

Потiм жiнки знов ледве не засперечались мiж собою, бо однiй iз них здалося, що коли прощалися, то на очах у льотчика, ей-же-ей, сльоза забринiла, а друга запевняла, що то просто вiд вiтру та вiд морозу…

– Не з тонкосльозих вiн, а втiм…

А втiм, зiйшлися обидвi на тому, що, може, й сльоза бо хоч i льотчик, а серце ж у грудях не кам'яне.

Бiло-бiло в iхнiх степах, аж до крайнеба лежать розстеленi полотна снiгiв.

Вiтер iз-за скирти пiддимае, чути десь над вухом бринить обмерзлою соломиною… І раптом тiтка Василина, не зводячи очей iз заснiженого простору згорбившись, як сова, заскрипiла сухим, нiби примороженим голосом:

Забiлiли снiги,

Та забiлiли бiлi…

Це вона спiвала. І товаришка ii дiвоцтва, мати Софiйчина, по якiйсь хвилi знехотя, хрипкувато, наче з простуди, приедналась до неi. Софiйка з глибоким щемом душi слухала цей iхнiй мовби безпомiчний спiв, iхню мовби скаргу до безкраiх снiгових полотен, до того холодного обрiю, i враз, набравшись духу, влучивши в тон, i сама пiдхопила пiсню на весь голос – дзвiнко та молодо:

Забiлiли снiги,

Ой та забiлiли бiлi!.

.

І, здаеться, на всi чотири сторони свiту не було зараз нiде такоi далечi, куди б не долинули цi здруженi горем жiночi голоси, що так i били пристрастю й тугою з-пiд степовоi самотньоi скирти.

Глава І

Мчимось.

Ще рано, ще майже нiч. Траса досвiтня, однак, живе плавко тече рубiнами – цiлi галактики тих вогнiв червонiють в пiтьмi перед нами, бiжать i бiжать десь у далеч у безвiсть.

Друг мiй сидить за кермом, друг дитячих лiт. Свiтить у темрявi сивиною, що до неi нiяк я не можу звикнути _ посивiв Заболотний за останнiй рiк чи два, перебуваючи вже тут, за океаном, куди його метнула доля ще на один випроб.