Твоя зоря

 – Тiльки який з тебе контролер? Кабiнетна душа, ти ж нiколи керма в руках не тримав… Щоб зрозумiти, точнiше вiдчути, треба справдi стати людиною трас, вловити ритми гудучих цих швидкостей, музику лету! Нi, дорога – це прекрасно! Ти згодна зi мною, Лiдо?

Лiда не озиваеться.

Заболотний тим часом знов дае собi волю:

– Крiм напруги керма, тут скидаеш всi iншi напруги, – для нервiв це якраз те, що треба. Можеш iхати плавом, а можеш гнати на всi стонадцять миль, коли вже й шкали для стрiлки не вистача! Можеш спiвати вiд захвату, думати про щось наймилiше, скажiмо, про глинища та яруги нашоi незрiвнянноi, в дерезi та пилюцi Тернiвщини, що зараз так далеко вiд нас, мов Шумерське царство, мов яке-небудь степове Урарту!.

. Вiльний ти тут у помислах i в бажаннях, можеш усмiхнутись комусь невiдомому, i тобi хтось усмiхнеться, пролiтаючи поруч… Бо тут – у дорозi, в цих швидкостях – ти вiльний вiд умовностей, суетностей i марнот, ти рiвний усiм, хто летить, долае простiр, ти тут брат людству! – екск'юз мi за високий штиль…

– Нiколи не бачила вас, Кириле Петровичу, в такому захватi, – сказала здивовано Лiда.

 – Чи, може, це чиiсь вiршi?

– Моi, Лiдо, моi, але бiльше не буду, – покаявся перед нею Заболотний i по якомусь часi звернувся до мене вже тоном спокiйнiшим, серйозним: – У кожному разi, друже, мене дорога щоразу чомусь хвилюе. Чи буде то маленька стежина, що побiгла в поля, чи сучасна гудронова траса… Хiба ось така стрiчка, що зникае перед тобою десь у безвiстях, може своiм виглядом не викликати в нас певнi емоцii?… Пригадуеш, як, бувало, котрийсь перехожий питався в нас, пастушат, у степу: «Куди ця дорога веде?» Чуеш – веде?… Та й нам кортiло бiльше знати про нашу дорогу: куди вона? Звiдки? Де iй початок? До буде кiнець?

– А по-моему, – докидае Лiда слiвце, – дороги нiзвiдкiль не починаються й не кiнчаються нiде…

Заболотний думае якусь мить, нiби зважуе те, що сказало дiвча, потiм визнае:

– Може, ти й маеш рацiю… Хоча все на свiтi десь-та-ки своi початки бере i десь мусить мати своi фiнали:;.

принаймнi коли йдеться про чиюсь конкретну стезю. От хоч би i в нас iз ним, – це стосуеться моеi особи, – почалося вiд стежини на левадах не вiдомоi тобi, Лiдо, Тернiвщини, де зустрiчали ми свою дитячу зорю, а тепер ось намотуемо милi на цьому хайвеi… Запитую, що воно означае дослiвно – хайвей.

– High – висока, way – дорога, – впевнено подае голосок Лiда. – «Косоку доро» буде по-японському.