На дні

По кручених стежках огорода ходили в празничнiм строю люди всяких станiв, а всi веселi, свобiднi… Вiдтам чути було й дитячий дзвiнкий смiх, i жiночi срiбнi голоси, i якесь любе шептання з-посеред потопи листя, з-посеред шуму та шелесту живоi, буйноi ростинностi. Хмарка жалю i смутку пробiгла по вродливiм, молодiм лицi Андрiя, якась тривожна думка защемiла в його серцi, його уста дрогнули судорожно, а очi так i впилися в те зелене озеро, розкiшно дишучи в яркiм сонячнiм промiнню.

– Ов, паночку, дуже ви, бачу, премудрi, а такi молодi, – говорив капрал, гнучи в собi злiсть, i спорожнив пiвгальби пива.

 – То недобре, як хто завчасу так змудрiе, недовго такому й жити на свiтi. Ну, але, може, тепер ваша ласка загостити до нашоi «салi». Ми ту для таких мудрих панiв маемо осiбну салю, пишну салю, ха, ха, ха!

Темера швидко обернувся. На його лицi видний був неспокiй.

– А пан iнспектор швидко прийде? – запитав.

– О, швидко, – вiдповiв насмiшливо капрал.

– То, може би, я до того часу мiг ту перечекати? – сказав Темера, незважаючи на тон, яким капрал сказав те «швидко».

– Е, то все одно, чи ту, чи там, – вiдповiв капрал, – тiльки що там безпечнiше, та й там ваше, паночку, належне мiсце. Ану, будьте ласкавi, потрудитися.

– Але я би просив мене ту лишити, сли можна, – просився Темера.

– Не можна, паночку, не можна, – солодив капрал, рад, що може вiдплатитися непокiрному.

– Пане капрал, – вмiшався полiцiян, що досi сидiв мовчки коло стола, – та там тiсно, вiсiм душ!.

. Може би, того пана туй лишити, заки пан вахмiстр прийде.

– Га, що? – гаркнув капрал. – Вiсiм душ! А мене то що обходить! Попри вiсiм i дев'ята влiзеся. А врештi, як хочеш, то най лишиться й ту, але на твою вiдповiдь!

– На мою? А я що таке? Як же я можу брати арештанта на свою вiдповiдь.

– Ну, коли не можеш, то не тикай же свого рила там, де тя не просять, – вiдрiзав капрал, узяв з клинка ключ i пiшов наперед. Темера взяв свiй капелюх i пальто i пiшов за ним.

Сiни були невеликi i вели з одного боку на довгий, теребовельськими плитами мощений ганок, а з другого на коритар. Зверха лилося ясне сонячне свiтло i досягало аж до коритарного порога. В коритарi не було нiкого. Стiни чистi, помальованi, пiдлога камiнна, стеля легка, не склеплена, чисто вибiлена – все те надавало тому тiсному i не дуже довгому, видному коритаревi досить свобiдний, привiтний вигляд.