Виховання почуттів

Пан Дамбрез був, власне, графом д'Амбрезом, але вiд 1825 року мало-помалу, нехтуючи свiй титул i шляхетний стан, вiн звернувся до промисловостi, i, спритно вивiдуючи дiла будь-якоi контори, беручи участь у кожному пiдприемствi, користуючись iз будь-якоi сприятливоi нагоди, пролазливий, як грек, i працьовитий, як овернець, вiн, кажуть, нажив неабияких статкiв; до того ж вiн був кавалером Почесного легiону, членом генеральноi ради в департаментi Оби, депутатом i не сьогоднi-завтра – пером Францii; будучи людиною послужливою, вiн надокучав мiнiстровi нескiнченними проханнями про пiльги, ордени, тютюновi привiлеi, а коли бував невдоволений владою, схилявся до лiвого центру.

Його дружина, гарненька панi Дамбрез, часто згадувана в журналах мод, головувала в благодiйних товариствах. Пiдлещуючись до герцогинь, вона вгамовувала гнiв аристократичного передмiстя i давала привiд сподiватися, нiби пан Дамбрез iще може покаятись i знову стати в пригодi.

Виряджаючись до них, юнак хвилювався.

«Краще було б одягти фрак.

Мене, мабуть, запросять на бал на тiм тижнi? Що ж то менi скажуть?»

Думка про те, що пан Дамбрез усього-навсього буржуа, вернула йому колишню самовпевненiсть, i вiн весело вистрибнув iз кабрiолета на тротуар вулицi Анжу.

Штовхнувши ворiтницю, вiн перейшов двiр, пiднявся на ганок i ступив у вестибюль, де пiдлога була викладена кольоровим мармуром.

Прямi подвiйнi сходи, застеленi червоним килимом з мiдними прутами, здiймалися вздовж високих стiн, оздоблених пiд мармур.

Внизу схiдцiв стояло бананове дерево, широке листя якого сягало оксамитового поручня перил. Із двох бронзових канделябрiв звисали на бронзових ланцюжках порцеляновi кульки; крiзь одслоненi продухи калорифера йшло важке тепле повiтря; й чулося тiльки цокання великого годинника, що стояв у другiм кiнцi вестибюля пiд розвiшаною на стiнi зброею.

Пролунав дзвоник; з'явився лакей i провiв Фредерiка в невеличку кiмнату, де впадали в око двi вогнетривкi каси й полицi, заставленi папками.

Пан Дамбрез щось писав, сидячи за напiвкруглим бюрком посеред кiмнати.

Вiн пробiг поглядом листа, що передав дядечко Рок, розрiзав складаним ножиком тканину, в яку було запаковано папери, i став проглядати iх.

Тонкоi статури, здалеку вiн мiг видатись iще молодим. Однак рiдке посивiле волосся, хирляве тiло, а головне, надзвичайно блiде обличчя свiдчили про пiдiрване здоров'я. В сiро-зелених очах, холодних, як скло, таiлася невблаганна енергiя.