Виховання почуттів

Фредерiк сушив собi голову, намагаючись розгадати, хто цi жiнки, скромно зодягненi в простенькi темнi сукнi з виложними комiрцями.

Коли вистава скiнчилася, вiн поспiшив у коридори. Юрба наповнювала iх. Поперед нього повiльно опускався схiдцями Арну, тримаючи пiд руку обох жiнок.

Раптом на нього впало свiтло газового рiжка. На його капелюсi був креп. Може, вона померла? Ця думка так гнiтила його, що на другий день вiн помчав до «Художнього промислу» i, хапливо розраховуючись за одну з виставлених на вiтринi гравюр, запитав прикажчика, як почуваеться пан Арну.

Той вiдповiв:

– Дуже добре.

Фредерiк, блiднучи, додав:

– А панi Арну?

– Панi – так само.

Виходячи, Фредерiк i гравюру забув узяти.

Зима кiнчилася. Весною вiн так не сумував, навiть почав готуватися до iспитiв i, склавши iх посередньо, вiдразу поiхав до Ножана.

Вiн не навiдував свого друга в Труа, щоб не давати матерi приводу до зауважень. Повернувшись до Парижа, вiн одмовився вiд своеi колишньоi квартири, найняв на набережнiй Наполеона двi кiмнати й опорядив iх.

У нього вже не було надii на запрошення до Дамбрезiв; велика пристрасть до панi Арну почала згасати.

IV

Якось грудневого ранку, коли вiн iшов на лекцiю з судочинства, йому здалося, що на вулицi Сен-Жак бiльше пожвавлення, нiж бувае звичайно. Студенти хапливо виходили з кав'ярень, дехто перегукувався крiзь одчиненi вiкна своiх помешкань; крамарi, повиходивши на тротуар, занепокоено озиралися; зачинялися вiконницi; а коли вiн вибрався на вулицю Суффло, то побачив величезний натовп, що оточував Пантеон.

Молодики купками вiд п'яти до дванадцяти чоловiк прогулювалися, взявшись об руки, i пiдходили до численнiших гурткiв, що стояли то тут, то там; у кiнцi майдану, бiля граток, про щось гомонiли люди в блузах, тим часом як полiцейськi в трикутних капелюхах набакир, заклавши руки за спину, походжали вздовж мурiв, лунко ступаючи важкими чобiтьми по кам'яних плитах.

У всiх вигляд був таемничий i стурбований; явно чогось чекали; кожен стримувався вiд запитання, готового зiрватися з язика.

Фредерiк стояв бiля молодого вродливого блондина з вусами й борiдкою, якою хизувалися чепуруни за часiв Людовiка XIII. Фредерiк запитав його про причину заворушення.

– Нiчого не знаю, – вiдповiв той, – та вони й самi не знають! Тепер у них так заведено! Кумедiя, та й годi!

І вiн зареготав.