Виховання почуттів

Отож, щоб не марнувати часу, вiн i в цьому роцi не поiде додому i просить, крiм тих грошей, якi висилають йому кожнi три мiсяцi, ще двiстi франкiв на вельми кориснi заняття з репетитором; усе це було присмачено жалкуваннями, потiшаннями, нiжностями та запевненнями в синiвськiй любовi.

Панi Моро, що чекала його на другий день, була подвiйно вражена. Вона промовчала про синову невдачу i вiдповiла йому, щоб вiн «усе-таки приiхав». Фредерiк не поступався. Зав'язалася суперечка. А проте пiд кiнець тижня вiн отримав грошi на три мiсяцi разом iз сумою, яка була призначена репетиторовi, а насправдi пiшла на оплату свiтло-сiрих панталон, бiлого фетрового капелюха й цiпка iз золотою головкою.

Коли все те було вже до його послуг, вiн подумав: «А може, така вигадка личить хiба що перукаревi?»

І його посiли великi сумнiви.

Щоб вирiшити, чи йти йому до панi Арну, вiн тричi пiдкидав монету. Всi три рази звiстували, що все буде добре. Виходить – це велiння долi. Фiакр одвiз його на вулицю Шуазель.

Вiн жваво пiднявся схiдцями, сiпнув шнурок дзвоника; дзвоник не дзеленькав. Фредерiк вiдчув, що ось-ось зомлiе.

Тодi вiн щосили шарпнув важку китицю червоного шовку. Дзвiнок, задзенькавши, поволi стих, i знову – нiчичирк. Фредерiк злякався.

Вiн притулив до дверей вухо – нi звуку! Потiм глянув у замкову шпарку, але нiчого не помiтив у передпокоi, крiм двох очеретинок на тлi шпалер з квiтчастим вiзерунком. Вiн уже збирався вернутися, але передумав. На цей раз легенько постукав. Дверi вiдчинилися, i тут, iз розкуйовдженим чубом, багровим лицем i невдоволеним виглядом, на порозi став сам Арну.

– На тобi! Яка чортяка вас принесла? Заходьте!

Вiн завiв його, але не в будуар i не до свого покою, а в iдальню, де на столi стояла пляшка шампанського й два келихи; вiн уривчасто запитав:

– Ви, любий друже, маете до мене якусь пильну справу?

– Ба нi! Нiчого, нiчогiсiнько! – промимрив юнак, вигадуючи привiд для свого вiзиту.

Нарештi Фредерiк сказав, що зайшов довiдатись про нього, бо чув од Юссоне, нiби вiн у Нiмеччинi.

– І не думав про те! – вiдповiв Арну. – Ну й ворона, отой хлопчисько, все чуе навиворiт!

Щоб приховати свое спантеличення, Фредерiк став походжати по кiмнатi. Зачепивши ногою стiльця, вiн скинув парасольку, що лежала на ньому; ручка слоновоi костi розбилася.

– Боже мiй, як жаль! – вигукнув вiн. – Я зiпсував парасольку панi Арну!

На цi слова торговець пiдвiв голову i якось дивно посмiхнувся.