Виховання почуттів

Довгi мури колежiв, якi, здавалося, ще бiльше розтягнулися вiд того безгомiння, набрали ще похмурiшого вигляду; чулися лише всiлякi шуми мирноi буденщини: лопотiли крильми птахи в клiтках, скрипiв токарний верстат, швець постукував молотком, а лахмiтники, проходячи серединою вулиць, даремно кидали на кожне вiкно запитливi погляди. В глибинi безлюдних кафе, серед повних карафок, позiхали продавщицi; на столах читалень лежали акуратно розкладенi газети; в пральнi пiд поривами теплого вiтру коливалась бiлизна.

Вряди-годи вiн зупинявся перед крамницею букiнiста; омнiбус, проiжджаючи мимо й черкаючи хiдник, змушував його обернутися; добравшись до Люксембурзького саду, вiн далi вже не йшов.

Бувало, надiя чимось розважитися вабила його на бульвари. Із темних завулкiв, де тягнуло сирiстю, вiн виходив на широкi пустельнi майдани, осяянi слiпучим сонцем, – лише вiд пам'ятникiв падала на брукiвку чорна зубчаста тiнь. А далi знову починали гуркотiти вози, тягнулися крамницi, i товпища людей приголомшували його, надто по недiлях, коли вiд Бастилii аж до церкви св.

Магдалини серед пилюки, серед безугавного гамору котився по асфальту величезний хисткий потiк; йому були гидкi цi вульгарнi обличчя, безглуздi теревенi, дурнувате самовдоволення, написане на спiтнiлих лобах! Але свiдомiсть власноi вищостi над цими людьми послаблювала втому вiд такого видовища.

Щодня ходив вiн до «Художнього промислу» i, щоб дiзнатися, коли вернеться панi Арну, дуже докладно розпитував про здоров'я ii матерi.

Вiдповiдь Арну раз у раз була одна й та сама: «Помалу одужуе», – дружина з малою мае вернутися на тiм тижнi. Що далi зволiкала вона з поверненням, то бiльшу занепокоенiсть виказував Фредерiк, аж Арну, зворушений таким спiвчуттям, разiв п'ять-шiсть запрошував його пообiдати до ресторану.

За цих тривалих зустрiчей сам на сам Фредерiк збагнув, що торговець картинами не вiдзначаеться великим розумом. Однак Арну мiг би помiтити його збайдужiння, та воно й слiд було якось вiддячити йому за люб'язнiсть.

Бажаючи влаштувати все якнайкраще, Фредерiк спродав лахмiтниковi за вiсiмдесят франкiв усi своi новi костюми i, додавши до виторгу ще сотню з своiх запасiв, подався до Арну запросити його на обiд. Виявилося, що там Режембар. Вони пiшли в ресторан «Три провансальськi брати».

Громадянин передусiм скинув сюртук i, певний, що приятелi схвалять його дii, склав меню.