Виховання почуттів

Хоча вiн i подався на кухню, щоб особисто переговорити з кухарем, хоча й спускався в льох, знайомий йому в усiх своiх закутках, хоча й викликав господаря ресторану й навiть «нагрiв йому чуба», проте явно не вдовольнився нi стравами, нi винами, нi сервiруванням. При кожнiй новiй стравi, при кожнiй новiй марцi вина, пiсля першого кусника, першого ковтка вiн кидав виделку чи геть вiдсував келиха; тодi спирався лiктями на стiл i кричав, що в Парижi неможливо вже й пообiдати! Нарештi, не знаючи, яку б йому страву вигадати, Режембар замовив собi «просто» квасолю на прованськiй олii, яка, хоч i не зовсiм удалася, але трохи втихомирила його.

Потiм у нього зав'язався з лакеем дiалог про колишнiх лакеiв у «Провансальських братiв»: «Що трапилось iз Антуаном? А з Еженом? А з Теодором, отим курдуплем, котрий завжди прислужував унизу? Тодi iжа тут була куди вишуканiша, а бургундське – такого вже й не побачиш!»

Далi, в зв'язку з якоюсь спекуляцiею Арну, цiлком певною, мова пiшла про цiни на землю в примiськiй смузi.

Поки що вiн утрачав на вiдсотках, бо не хотiв нi за яку цiну продавати. Режембар радив йому одного чоловiка, i обидва, взявши олiвцi, щось обчислювали до самiсiнького кiнця десерту.

Пити каву пiшли в пасаж «Сомон», до кав'ярнi, що мiстилася на антресолях. Фредерiк, стоячи, стежив за безконечними партiями на бiльярдi, гравцi гамували спрагу незчисленними кухлями пива; вiн зостався там до пiвночi, сам не знаючи чого, iз слабодухостi, з дурного розуму чи в невиразнiй надii на якусь випадковiсть, сприятливу для його кохання.

Коли ж вiн знову побачить ii? Фредерiк впадав у вiдчай. Але якось увечерi наприкiнцi листопада Арну сказав йому:

– А знаете, вчора вернулася дружина!

На другий день, о п'ятiй годинi, вiн уже заходив до неi.

Найперше вiн поздоровив ii з одужанням матерi, що хворiла так тяжко.

– Та нi. Хто вам таке сказав?

– Арну!

Вона зронила лише легке «а-а!», потiм додала, що були серйознi побоювання, але тепер усе минулося.

Панi Арну сидiла бiля камiна в глибокому крiслi, оббитому шовком.

Вiн умостився на канапi, тримаючи капелюх на колiнах; розмова не в'язалася, господиня не намагалася ii пожвавити; вiн не знаходив приводу заговорити про своi почуття. А коли почав скаржитися, що змушений вивчати крючкодерство, вона сказала: «Авжеж… розумiю… позови!» – i схилила голову, несподiвано поглинута якимись думками.

Вiн, жадаючи узнати iх, уже нi про що iнше й не думав. Смеркло, тiнi погустiшали довкруг.