Виховання почуттів

Ось вона з високою зачiскою на головi молиться навколiшки за свинцевими гратками вiкна. Володарка обох Кастiлiй чи Фландрii, вона сидить у накрохмалених брижах i затягненому лiфi з пишними буфами. Або в парчевiй сукнi, пiд балдахiном iз страусового пiр'я, в оточеннi сенаторiв спускаеться вона по широчезних порфiрових сходах. А iнодi вiн уявляв ii в жовтих шовкових шальварах, на подушках, десь у гаремi; i все, що було прекрасного, – мерехтiння зiр, мелодiя, ритм фрази, контур якогось образу – все те зненацька й непомiтно повертало його думки до неi.

Вiн був упевнений, що всяка спроба зробити ii своею коханкою буде марна.

Якось увечерi Дiтмер, увiйшовши, поцiлував ii в чоло; Ловарiас зробив те саме i сказав:

– Ви дозволяете, правда ж? Це право друзiв.

Фредерiк промурмотiв:

– Менi здаеться, що ми всi друзi?

– Але не всi давнi! – пiдхопила вона.

Це був натяк, що вона заздалегiдь вiдкидае його.

Що ж у такому разi робити? Признатися iй, що вiн ii кохае? Безперечно, вона делiкатно вiдмовить йому, а то й обурено прожене геть! Але вiн волiв би хоч би яке страждання, нiж страшне горе нiколи ii не бачити.

Вiн заздрив талантовi пiанiстiв, шрамам солдатiв. Вiн прагнув небезпечноi хвороби, сподiваючись таким чином домогтися ii уваги.

Одне дивувало його: до Арну вiн не ревнував; i вiн не мiг собi уявити ii iнакше, як одягненою, – такою природною здавалась ii сором'язливiсть, що вiдсувала ii стать у якусь таемничу тiнь.

А проте вiн мрiяв про щастя жити з нею, казати iй «ти», без кiнця-краю гладити ii волосся чи, стоячи перед нею навколiшки, обiймати ii стан, упиватися ii поглядом, у якому свiтиться ii душа! Для цього потрiбно було б перебороти долю; а вiн, нездатний до дii, проклинаючи Бога i звинувачуючи себе в слабодухостi, борсався в лещатах своiх бажань, як той в'язень у камерi. Його гнiтила безперервна туга. Вiн годинами сидiв нерухомо або ж заливався слiзьми; та якось, коли йому не вистачило сил втриматися, Делор'е сказав:

– Ну й що в бiса з тобою сталося?

У Фредерiка були розладнанi нерви.

Делор'е й не повiрив би тому. Перед такими муками вiн вiдчув, як у ньому пробуджуеться колишня нiжнiсть, i почав його пiдбадьорювати. Така людина, як вiн, i раптом занепадае духом! Яке безглуздя! Ну, хай би в юностi, але тепер – це тiльки марнування часу.

– Ти зовсiм приголомшив мене, мiй Фредерiку! Я вимагаю тебе колишнього.