Виховання почуттів

Вона невдовзi встала й подала йому руку.

– Ви мене не впiзнаете, пане Огюсте?

– Звiдкiля ви ii знаете? – спитав Фредерiк.

– Ми разом служили в однiй крамницi, – вiдповiв той.

Сiзi смикнув його за рукав, i вони вийшли; ледве встигли вони пiти, як мадмуазель Ватназ стала вихваляти характер Дюссардье. Вона навiть додала, що вiн «обдарований незвичайним серцем».

Далi мова перейшла на Дельмаса, що завдяки своiй мiмiцi мав би успiх i в театрi; й почалася суперечка, в якiй згадувалися мiшма Шекспiр, цензура, стиль, народ, виручка театру Порт Сен-Мартен, Александр Дюма, Вiктор Гюго та Дюмерсан.

Арну був знайомий з кiлькома знаменитими актрисами; молодi люди нахилилися до нього, щоб краще чути. Але гуркiт музики покривав його слова; а тiльки-но закiнчувались польки чи кадриль, усi кидалися до столикiв, пiдкликали офiцiанта, смiялися; в гущавинi листя бахкали затички вiд пляшок пива, газованого лимонаду; жiноцтво кудкудакало, наче кури; траплялося, двое панкiв хапали один одного за барки; було затримано злодiя.

Музиканти заграли галоп, i пари наповнили алеi. Захеканi, з почервонiлими й усмiхненими лицями, вони мчали у вихорi так, що аж сукнi й фалди сюртукiв розлiталися в боки; дедалi гучнiше ревли тромбони, темп прискорювався; за середньовiчною монастирською огорожею почувся трiск; то розривалися ракети; закружеляли сонця; смарагдове сяйво бенгальських вогнiв на одну хвилину освiтило сад, i при згасаннi останньоi ракети натовп глибоко зiтхнув.

Розходилися повiльно. В повiтрi плавала хмарка порохового диму.

Фредерiк i Делор'е крок за кроком посувалися в юрбi, як раптом перед ними постало видовище: Мартiнон допоминався здачi бiля вiшалки, де зберiгалися парасольки; вiн супроводив якусь рокiв п'ятдесяти, негарну, пишно зодягнену даму, представницю невiдомо якого суспiльного прошарку.

– Цей жевжик, – сказав Делор'е, – не такий собi простак, як можна гадати. А де ж Сiзi?

Дюссардье показав на шиночок, в якому вони побачили нащадка лицарiв за чашею пуншу в товариствi рожевого капелюшика.

Юссоне, що кудись був зник хвилин п'ять тому, з'явився знову.

Молода дiвчина, яка спиралась на його руку, голосно називала його «мiй котик».

– Ну, годi! – осмикнув вiн дiвчину. – Перестань! Непристойно на людях! Краще називай мене вiконтом! Це буде вишукано, як за Людовiка Тринадцятого, за часiв, коли ходили в м'яких чоботях, це менi до вподоби. Так, моi любi, ось моя давня пасiя! Миле дiвча, правда ж?

Вiн узяв ii за пiдборiддя.