Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник)

Менi двадцять вiсiм рокiв, а я майже нiчого не зробив. Нагадаймо, я написав розвiдку про Карпаччо[36 - Вiтторе Карпаччо (бл. 1455—1525) – венецiанський художник.], поганеньку, драму, що зветься «Подружжя» i мае довести хибну думку сумнiвними засобами, i писав вiршi. Та ох! Чого вартi вiршi, написанi так рано? З ними треба почекати, треба цiле життя збирати сенс i чар, i то життя якомога довше, й тодi, аж наприкiнцi, може, напишеш десять добрих рядкiв. Бо вiршi – не те, що про них думають, не почуття (тi приходять рано), вiршi – це досвiд.

Задля одного вiрша треба побачити багато мiст, людей i речей, пiзнати тварин, вiдчути, як летять птахи, запам'ятати той порух, яким уранцi розкриваються маленькi квiтки. Треба пригадати дороги незнаних краiв, несподiванi зустрiчi й давно непередбачуванi прощання, днi дитинства, й досi ще незбагнутi, батька-матiр, яких ображав своiм нерозумiнням, коли вони давали тобi радiсть (то була радiсть для когось iншого…), дитячi хвороби, що якимось дивом починалися з глибинних, тяжких змiн, i днi, пробутi в тихих притьмарених кiмнатах, i ранки над морем, i взагалi море, i ночi мандрiв, що шумлять, пролiтаючи вгорi над тобою з усiма зiрками, – але й цього ще мало, якщо думати геть про все. Треба, щоб у тобi жила пам'ять про численнi ночi кохання, серед яких немае двох однакових, про крик породiль i про те, як вони засинають пiсля пологiв, легкi i блiдi. Але треба й побути бiля вмирущого, посидiти бiля мертвого в кiмнатi з вiдчиненим вiкном, крiзь яке хвилями долинае гамiр. Але не досить i спогадiв. Треба вмiти забувати iх, коли вони накопичаться в нас, i мати велике терпiння, щоб дочекатися, коли вони повернуться. Бо самi спогади ще нiчого не означають. Аж як вони стануть у нас кров'ю, поглядом i порухом, безiменнi й такi, що iх уже годi вiдрiзнити вiд нас самих, аж тодi може трапитись, що якоiсь дуже рiдкiсноi хвилини серед них постане перше слово вiрша i вiдступить вiд них.

Але всi моi вiршi виникали iнакше, отже, то не вiршi. А як я помилявся, коли писав драму.

Я наслiдувач i дурень, нащо менi знадобився хтось третiй, аби розповiсти про долю двох людей, що кривдять одне одного? Як я легко вскочив у халепу! А мав же знати, що цей третiй, який опосiв наше життя й лiтературу, цей привид третього, якого нiколи не було, не мае нiякого значення, його треба спекатися. Вiн належить до хитрощiв природи, що завжди намагаеться вiдвернути нашу увагу вiд своiх найбiльших таемниць. Вiн – заслона, за якою вiдбуваеться драма.