Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник)

Чи можливо, що ми уявили собi, нiби маемо надолужити те, що вiдбулося до нашого народження? Чи можливо, що кожному треба нагадувати, що вiн походить вiд усiх тих, хто жив ранiше, а знаючи це, повинен не здаватися на думку тих, хто думае iнакше?

Так, можливо.

Чи можливо, що всi тi люди знають до дрiбниць минуле, якого нiколи не iснувало? Чи що дiйснiсть для них нiчого не важить; що iхне життя нi з чим не пов'язане, як годинник у порожнiй кiмнатi?

Так, можливо.

Чи можливо, що ми нiчого не знаемо про тих дiвчат, якi ще живуть на свiтi? Чи можливо, що ми кажемо «жiнки», «дiти», «хлопцi», не усвiдомлюючи (з усiею освiченiстю не усвiдомлюючи), що цi слова – давно вже не множина, а сила-силенна людей в однинi?

Так, можливо.

Чи можливо, що е люди, якi, говорячи про Бога, думають, що це щось однакове для всiх? Уявiть собi двох школярiв: один купив ножика, i його сусiд того ж таки дня купуе собi такого самiсiнького. Через тиждень вони показують тi ножики один одному, i виявляеться, що вони майже несхожi, – такi неоднаковi стали в неоднакових руках.

(Авжеж, одному мати сказала: «Таж ви одразу псуете геть усе»). Отож чи можливо повiрити в таке: хтось мае Бога й нiколи не звертаеться до нього?

Так, можливо.

Але якщо все це можливе, якщо е бодай натяк на таку можливiсть, то задля всього святого на свiтi треба щось робити. Перший, кого стривожила така думка, повинен негайно почати цю працю: надолужувати бодай щось iз прогаяного; хай це буде тiльки перший-лiпший, не той, хто найбiльше здатний на таке, – його саме немае пiд рукою.

Тож цей молодий непоказний чужинець – Брiге – повинен сiсти до столу в себе на шостому поверсi й писати день i нiч: так, вiн повинен писати, й годi.

Менi тодi було рокiв дванадцять, щонайбiльше тринадцять. Батько взяв мене з собою до Урнеклостеру. Не знаю, чому вiн надумав вiдвiдати тестя. Вони не бачилися кiлька рокiв, вiдколи померла моя мати, а батько сам нiколи ще не бував у старому замку, куди аж згодом переселився граф Браге.

Згодом я вже нiколи не бачив того дивовижного будинку, що пiсля дiдовоi смертi перейшов у чужi руки. Дитяча пам'ять не зберегла його для мене як цiлу будiвлю, вiн увесь розпадався в мене; там кiмната, там iще одна, а тут частина коридору, що не пов'язуе тих двох кiмнат, а iснуе сам собою, як фрагмент.