Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник)

Я чув, як вiн таким самим тоном говорив про «нашу маленьку Анну Софi». Коли я одного дня спитав, хто та панна, яку дiдусь, видно, дуже любить, то довiдався, що йшлося про дочку великого канцлера Конрада Ревентлова, з якою колись перебував у морганатичному шлюбi Фрiдрiх IV[37 - Фрiдрiх IV – данський король (1699—1703).] i яка вже майже пiвтора сторiччя спочивае в Роскiле[38 - Роскiле – собор ХІІІ ст., мiсце поховання членiв данськоi королiвськоi родини.]. Хронологiя для нього не мала нiякiсiнького значення, смерть була дрiбною подiею, що ii вiн просто не брав до уваги, люди, яких вiн прийняв колись до своеi пам'ятi, iснували й далi, iхня смерть нiчогiсiнько не мiняла.

Через кiлька рокiв пiсля його смертi розповiдали, що вiн так само вперто i майбутне сприймав як теперiшне. Кажуть, нiби вiн одного разу розмовляв iз якоюсь молодою жiнкою про ii синiв i надто про мандрiвки одного з них, i та дама, що була на третьому мiсяцi своеi першоi вагiтностi, майже непритомнiла з жаху, слухаючи старого, що не вгавав нi на хвилину.

А почалося це з того, що я зареготав. Так, я реготав i не мiг заспокоiтися. Одного вечора Матильди Браге не було за столом. Але старий, майже зовсiм ослiплий служник, пiдiйшовши до ii мiсця, простягнув тарiль зi стравою, наче вона сидiла там. Вiн трохи постояв, тодi задоволено, поважний, нiби все було, як i годиться, рушив далi. Я бачив ту сцену, i, поки спостерiгав ii, вона зовсiм не здавалася менi смiшною. Та за мить, саме як я набрав iжi в рот, мене так раптово опосiв смiх, що я вдавився, чим дуже налякав усiх.

І хоча те становище було прикре менi самому, хоч я з усiеi сили намагався перебороти смiх, вiн нападами повертався знов i знов, i я нiчого не мiг удiяти.

Батько, мабуть, щоб зам'яти мою нечемнiсть, запитав притишеним голосом:

– Матильда хвора?

Дiдусь сумно, як завжди, усмiхнувся й вiдповiв реченням, на яке я тодi через своi напади реготу не звернув уваги i яке звучало десь так:

– Нi, вона тiльки не хоче зустрiчатися з Кристиною.

Не пов'язав я тих слiв i з тим, що мiй сусiд, смаглявий майор, пiдвiвся, щось невиразно пробурмотiв, виправдовуючись, уклонився графовi й вийшов iз зали. Менi тiльки чудно було, що вiн у дверях, за спиною в дiдуся, обернувся й почав кивати головою i махати рукою Ерiковi, а потiм, на мiй подив, i менi, наче вимагав, щоб ми йшли за ним. Я був такий вражений, що смiх перестав допiкати менi.