Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник)

Але в майора, мабуть, уже не вистачило сили пiдвестися. Його темне, старе, плямисте обличчя поверталося то до того, то до iншого за столом, рот був роззявлений i за гнилими зубами ворушився язик; потiм те обличчя раптом зникло, сива голова опустилася на стiл, руки опинилися пiд нею i над нею, наче поламанi, i з тих уламкiв стирчала, тремтячи, одна висохла, покалiчена п'ясть.

А Кристина Браге крок за кроком, повiльно, наче хвора, пiшла повз нас крiзь невимовну тишу, в яку вклинювався тiльки один жалiсливий звук, схожий на скавулiння старого собаки.

І тодi лiворуч вiд великого срiбного лебедя, наповненого нарцисами, пiдвелася велика маска старого з сiрою усмiшкою. Вiн простяг свого келиха з вином до мого батька. І я побачив, як батько, саме тодi, як Кристина Браге проходила за його стiльцем, схопив свого келиха й пiдняв його, як щось дуже тяжке, на ширину долонi над столом.

Тiеi ночi ми поiхали додому.

Bibliothuque Nationale.

Я сиджу й читаю поета. В залi багато людей, але iх не помiчаеш.

Вони у своiх книжках. Часом вони ворушаться мiж сторiнками, переходячи з однiеi на другу, як люди, що сплять, перевертаються мiж двома снами. Ох, як добре бути серед людей, що читають. Чому вони не бувають такими завжди? Можна пiдiйти до когось i легенько торкнути його рукою: вiн нiчого не помiтить. А якщо, пiдводячись, ледь зачепиш сусiда й вибачишся, вiн кивне головою в той бiк, звiдки почув твiй голос, оберне до тебе обличчя, наче в порожнечу, i волосся в нього, мов у сплячого. Як це гарно дiе на людину. Я сиджу тут, i маю свого поета. Яка доля. У залi тепер, мабуть, десь iз триста читачiв, але не може бути, щоб кожен з них мав свого поета. (Бог його знае, що вони мають.) Не набереться трьохсот поетiв. Але подумати, яка доля: я, може, найжалюгiднiший iз цих читачiв, чужоземець, маю свого поета. Хоча я бiдний. Хоча на моему костюмi, який я ношу день у день, певнi мiсця вже полискують, хоча моiм черевикам можна дещо закинути. Щоправда, комiр у мене чистий, i бiлизна також, i я мiг би такий, як е, зайти до будь-якоi цукернi, навiть на великих boulevards[39 - Бульварах (фр. ).], мiг би спокiйно сягнути рукою до тацi з тiстечками i взяти котресь. І в цьому не побачили б нiчого дивного, мене не вилаяли б i не вигнали б: адже це все-таки рука людини з пристойного товариства, рука, яку миють чотири або п'ять разiв на день. Так, пiд нiгтями немае нiчого, середнiй палець не в чорнилi, а надто вже бездоганнi зап'ястки.