Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник)

Злидарi не миють рук аж до зап'ясткiв, це кожен знае. Отже, з iхньоi чистоти можна зробити певнi висновки. І iх роблять. У крамницях. Але все-таки е кiлька осiб, наприклад, на boulevard Saint-Michel[40 - Бульварi Сен-Мiшель (фр.).] i на ruе Racine[41 - Вулицi Расiна (фр.).], яких не обдуриш, яким чхати на зап'ястки. Вони дивляться на мене i все розумiють. Розумiють, що я свiй i тiльки граю комедiю. Бо ж тепер м'ясницi. І не хочуть менi псувати музику, тiльки глузливо посмiхаються i пiдморгують.

Так, щоб нiхто не помiтив. Загалом поводяться зi мною як iз паном. А коли хтось трапиться поблизу, стають просто догiдливi. Так, наче на менi хутро, а за мною iде моя власна карета. Часом я даю iм два су i тремчу, щоб вони, бува, не вiдмовилися взяти iх; але вони беруть. І все було б гаразд, якби вони не посмiхалися й не пiдморгували. Хто цi люди? Чого вони хочуть вiд мене? Чи вони чигають на мене? По чому вони пiзнають мене? Правда, борода в мене трохи занедбана i ледь-ледь нагадуе iхнi вилiзлi, старi, вилинялi бороди, що завжди впадають менi в око. Але хiба я не маю права занедбати свою бороду? Чимало заклопотаних людей чинять так, а проте нiкому не спадае на думку зараховувати iх через це до покидькiв. Бо я ж бачу, що це покидьки, а не тiльки жебраки, нi, це нiякi не жебраки, iх треба розрiзняти, це покидьки, людськi лушпайки, виплюнутi долею. Мокрi вiд ii слини, вони липнуть до стiн, лiхтарiв, стовпiв з оголошеннями або повiльно течуть вулицею, лишаючи за собою темний, брудний слiд. Ну, чого хоче вiд мене та стара сива жiночка, що виповзла з якогось закапелка з шухлядою вiд нiчного столика, в якiй з кутка в куток соваються кiлька гудзикiв i голок? Чому вона довго йде поряд зi мною, не зводячи з мене очей iз червоними повiками, таких закислих, наче хтось хворий плюнув у них зеленим мокротинням? Нiби хоче впiзнати мене. І чому потiм та стара чверть години стоiть бiля мене перед вiтриною, показуючи менi потертого довгого олiвця, що страшенно повiльно вилазив з ii бридких, зцiплених рук? Я вдаю, що розглядаю розкладенi у вiтринi речi й нiчого не помiчаю. Але вона знае, що я бачу ii, знае, що я стою i мiркую, що вона, власне, робить. Бо я чудово розумiю, що йдеться не про олiвець: я вiдчуваю, що то якийсь знак для втаемничених, знак, вiдомий покидькам; я здогадуюся, що вона загадуе менi кудись пiти чи щось зробити.