Мартін Іден

Вiн ширяв на крилах шаленого честолюбства, бачив, як злiтае з нею на неймовiрнi висоти, дiлиться з нею думками, упиваеться разом з нею красою i розкошами свiту. Це було якесь духовне володiння, очищене вiд усього низького, вiльне еднання духу, якого вiн не мiг ясно збагнути. Та вiн i не думав про це. Взагалi нi про що не думав. Порив серця пересилював розум, i вiн тремтiв вiд не знаного досi зворушення, радiсно пливучи по морю одухотворених натхненних почувань, якi пiдносили його над вершинами життя.

Похитуючись мов п’яний, вiн бурмотiв:

– Чудасiя! Чудасiя!

Полiсмен на розi пiдозрiливо глянув на нього i по ходi пiзнав у ньому матроса.

– Де це ти набрався? – спитав.

Мартiн Іден вернувся на землю. Вiн швидко пристосовувався до будь-яких обставин. Почувши полiсменiв оклик, вiн миттю прийшов до тями i не розгубився.

– От комедiя! – засмiявся. – Я й не помiтив, що балакаю вголос.

– Ще трошки – й ти почнеш спiвати, – визначив його стан полiсмен.

– Нi, не заспiваю. Дайте менi сiрника, я першим трамваем поiду додому.

Вiн закурив i, побажавши полiсменовi на добранiч, пiшов далi.

– Ото штука! – стиха мовив юнак сам до себе. – Цей йолоп подумав, що я п’яний, – мiркував вiн далi посмiхаючись. – Та й справдi п’яний, хоч нiколи не думав, що можна сп’янiти вiд жiночого обличчя.

На Телеграф-авеню вiн сiв у трамвай, що йшов до Берклi. У вагонi було повно молодикiв, що спiвали пiсень i здiймали страшенний галас. Мартiн приглядався до них. Це були студенти. Вони вiдвiдували той самий унiверситет, що й Рут, належали до одного з нею товариства, може, були знайомi з нею, бачили ii щодня, коли хотiли.

Вiн дивувався, що вони цього не хотiли, бо ж от десь собi розважалися замiсть того, щоб бути бiля неi, утворивши коло шанобливих прихильникiв, розмовляти з нею. Думки його пливли далi. Вiн помiтив серед них юнака з вузенькими очима й одвислою губою. Паскудний, розбещений хлопчисько, вирiшив вiн. На суднi то був би донощик, скиглiй, базiка. Вiн, Мартiн Іден, кращий за нього. Ця думка пiдбадьорила його, немов наблизила до Неi. Вiн почав порiвнювати себе з цими студентами. Подумав про свое дуже, мускулясте тiло i вiдчув фiзичну перевагу над ними. Але iхнi голови повнi знань, що дають iм змогу говорити ii мовою. Ця думка гнiтила його. Навiщо людинi мозок? – палко спитав вiн себе. Те, що зробили вони, може зробити й вiн. Вони вивчали життя з книжок, а вiн жив насправдi. У нього в головi теж повно знання, тiльки iншого.