Мартін Іден

Нарештi йому трапилася така жiнка, про яку, щоправда, рiдко думав, не звикши взагалi думати про жiнок, хоч десь у глибинi душi сподiвався ii зустрiти. Вiн сидiв поряд неi за столом, тиснув iй руку, дивився в очi й бачив у них прекрасну душу, ще кращу за самi очi й тiло. Вiн не думав про ii тiло як тiло, i це було щось нове для нього, бо взагалi на жiнок вiн дивився тiльки так. Їi тiло було чимсь особливим. Вiн не припускав, що воно теж немiчне й тлiнне. Тiло Рут було iнакше, щось бiльше, нiж оселя душi.

Воно було випромiненням ii духу, чистим i прекрасним втiленням ii божественноi сутi. Це вiдчуття божественностi вразило його, вiдiрвало вiд мрiй i протверезило. Нi слова, нi думки про iснування божества нiколи доти не будили в ньому вiри. Вiн не визнавав бога. Завжди був нерелiгiйний i добродушно глузував з попiв та з iхнього твердження про безсмертя душi. Вiн був певен, що загробного життя немае. Життя лише тут i тепер, а далi – вiчна тьма. Але в очах Рут вiн побачив душу, безсмертну душу, яка не може вмерти. Жоден чоловiк, жодна жiнка, яких вiн знав ранiше, не викликали в нього думок про безсмертя. А вона – викликала! Вона прошепотiла це йому ту ж мить, коли вперше глянула на нього. Вiн iшов, а перед ним сяяло ii обличчя: блiде й серйозне, нiжне й ласкаве, воно усмiхалося жалiсливо й лагiдно, як можуть усмiхатися тiльки духи, осяяне такою чистотою, якоi вiн навiть уявити собi не мiг. Їi чистота вразила його i приголомшила. Вiн знав, що iснуе добро i зло, але про чистоту, як щось реальне в життi, не мав i гадки. А тепер у нiй вiн побачив цю чистоту, вищу за доброту й непорочнiсть, що разом визначали вiчне життя.

І вмить у ньому спалахнуло честолюбне бажання – здобути й собi вiчне життя. Вiн знав, що не гiдний навiть воду носити для неi. Те, що вiн побачив ii i розмовляв з нею цiлий вечiр, було чистим дивом, фантастичною примхою долi. Це сталося випадково, не за якiсь там його заслуги. Вiн не вартий був такого щастя.

Його пойняв якийсь релiгiйний настрiй. Мартiн став лагiдним i смиренним, готовим до самозречення i самоприниження. У такому станi грiшники йдуть на сповiдь. Вiн теж почував себе грiшником. Але як смиренний покутник бачить яскравi проблиски свого майбутнього раювання, так i вiн бачив проблиски того блаженства, що вiн зазнае, володiючи нею. Однак думка про це володiння була невиразна, туманна i зовсiм не така, як дотеперiшнi думки.