Мартін Іден

Це було зовсiм нове обличчя з великими свiтлистими очима, що проглядали поза серпанок звукiв i бачили там бiг життя та велетенськi фантастичнi видива. Вона була вражена. Грубий, незграбний парубок зник. Правда, погано пошитий костюм, зраненi руки й засмагле обличчя лишились; але вони видавалися тюремними гратами, крiзь якi дiвчина побачила прекрасну душу, безпорадну й нiму, бо не було слiв, якi могли б передати ii почуття. Рут тiльки на мить побачила це; потiм знову повернувся незграбний парубок, i вона засмiялася з примхи своеi фантазii.

Але те хвилинне враження не розвiялось, i, коли вiн незграбно попрощався й зiбрався йти, дiвчина дала йому томик Суiнберна i томик Браунiнга, якого саме вивчала в унiверситетi. Мартiн скидався на маленького хлопчика, коли, засоромлений, бурмотiв слова подяки, i Рут мимоволi вiдчула до нього материнську нiжнiсть та жалiсть. Вона вже не бачила в ньому нi ув’язненоi душi, нi неотесаного юнака, що дивився на неi таким чоловiчим поглядом, бентежачи й лякаючи ii. Перед нею стояв тiльки хлопчик – вiн потискував iй пальцi мозолястою зашкарублою рукою, що, немов тертка, дряпала шкiру, i казав затинаючись:

– Це найкращий день мого життя. Бачите, я не звик до нього, – вiн розгублено глянув навколо. – До таких людей, до таких домiв. Усе це зовсiм нове для мене i… подобаеться менi.

– Сподiваюсь, ви ще до нас прийдете, – сказала дiвчина, коли вiн прощався з ii братами.

Мартiн насунув шапку, круто повернув до дверей, спiткнувся на порозi i вийшов.

– Ну, що скажеш? – запитав ii Артур.

– Дуже цiкавий… І для нас – немов струмiнь озону, – вiдповiла дiвчина. – Скiльки йому рокiв?

– Двадцять, майже двадцять один. Я питав його сьогоднi. Нiколи не думав, що вiн такий молодий.

«Виходить, я на цiлих три роки старша вiд нього», – подумала Рут, цiлуючи братiв на прощання.

РОЗДІЛ III

Опинившись на сходах, Мартiн Іден витяг з кишенi клаптик темного рисового паперу та щiпку мексиканського тютюну i вправно скрутив цигарку.

Тодi глибоко затягнувся й довго, поволi випускав дим.

– Чудасiя! – голосно вимовив вiн з благоговiйним подивом. – Чудасiя! – повторив i ще раз прошепотiв: – Чудасiя!

Потiм смикнув за комiрець i, вiдстебнувши його вiд сорочки, засунув до кишенi. Сiяв холодний дощ, але Мартiн iшов у щасливому заслiпленнi, без шапки, в розстебнутiй куртцi. Дощу вiн майже не помiчав. У мрiйному екстазi вiдновлював у пам’ятi щойно пережите.