Мартін Іден

Зрозумiла? Я не потерплю, щоб вiн п’яницьким бешкетом деморалiзував менi невинних дiтей…

Мiстеровi Хiгiнботему подобалося це нове в його лексиконi слiвце, яке вiн щойно виловив з газетних шпальт.

– Так, деморалiзував, iнакше й не скажеш.

Його жiнка тiльки зiтхнула, сумно похитала головою й шила собi далi. Мiстер Хiгiнботем знов узявся до газети.

– Вiн заплатив за минулий тиждень? – гримнув поверх газети.

Вона кивнула головою й додала:

– У нього е ще трохи грошей.

– Коли вiн уже вибереться у плавання?

– Та, певно, коли витратить усе, що заробив, – вiдповiла вона.

– Учора iздив до Сан-Франциско, шукав пiдхожого судна. Але в нього ще е грошi, тож вiн i перебирае.

– Усяка матросня, i туди ж! – чмихнув мiстер Хiгiнботем. – Перебирае!

– Вiн казав про якусь шхуну, що мае пливти в далекi краi шукати закопаного скарбу. Думае найнятися на неi, коли тiльки доти вистачить грошей.

– Якби вiн узявся за розум, я б йому дав роботу, iздив би з вiзком, – сказав мiстер Хiгiнботем холодно.

– Том пiшов од мене.

Дружина глянула на нього запитливо й стурбовано.

– Сьогоднi ввечерi. Пiшов до Карутерiв. Тi платитимуть бiльше, нiж я можу.

– Я ж казала тобi, – вигукнула жiнка. – Йому таки слiд було бiльше платити.

– Слухай, стара! – люто гримнув Хiгiнботем. – Тисячу разiв казав тобi – не пхай носа до моiх справ. Кажу це тобi востанне.

– Та менi байдуже, – промимрила вона, – але Том порядний хлопець.

Чоловiк пронизливо глянув на неi. Це було нечуване зухвальство.

– Якби твiй братик не був такий ледацюга, вiн мiг би iздити возом, – буркнув.

– Вiн же платить тобi за харчi й квартиру, – вiдказала жiнка. – Зрештою, Мартiн мiй брат, i поки вiн нiчого тобi не винен, ти не маеш нiякого права чiплятися до нього. У мене теж можуть бути якiсь почуття, дарма що я прожила з тобою сiм рокiв.

– Ти сказала йому, що коли вiн читатиме ночами, то хай доплачуе за газ? – спитав вiн.

Мiсiс Хiгiнботем нiчого не вiдповiла. Бунт ii ущух, дух зiв’яв у стомленому тiлi.

А чоловiк трiумфував. Вiн узяв гору. Очi його зловтiшно поблискували, вуха з радiстю вловлювали ii хрипке дихання. Приемно було отак розчавлювати ii, i тепер це давалося йому легко, не так, як у першi роки iхнього подружнього життя, бо цiла купа дiтей та його безнастаннi причiпки висмоктали з неi всi сили.

– Ну, то скажеш завтра, – промовив Хiгiнботем. – А тепер, поки я не забув, от що. Пошлеш по Мерiен, хай вона завтра догляне дiтей.