Мартін Іден

Раз Том пiшов, доведеться менi самому iхати по крам, а ти торгуватимеш замiсть мене.

– Та менi ж треба завтра прати, – насмiлилася заперечити жiнка.

– Встанеш ранiш i все зробиш. Я виiду аж о десятiй. Вiн сердито зашарудiв газетою i знову став читати.

РОЗДІЛ IV

Мартiн Іден, усе ще збурений сутичкою з зятем, намацав дорогу в темному коридорi й увiйшов до своеi кiмнати, крихiтноi комiрчини, де насилу вмiщалися лiжко, умивальник i стiлець. Мiстер Хiгiнботем занадто скупий, щоб наймати служницю, коли з усiм могла впоратись його дружина.

До того ж вiльна кiмната служницi давала йому змогу держати не одного пожильця, а двох. Мартiн поклав Суiнберна й Браунiнга на стiлець, скинув пiджака i сiв на лiжко. Старi пружини застогнали пiд ним, та вiн не помiтив цього. Почав роззуватись, але зненацька погляд його впав на бiлу стiну, посмужену темними патьоками вiд дощу, бо дах протiкав. На цьому брудному тлi почали виникати й танути захватнi видива. Вiн забув про своi черевики i довго дивився на стiну, нарештi, губи його ворухнулись, i вiн прошепотiв: «Рут!»

«Рут!» Мартiн нiколи не думав, що простий звук може бути такий прекрасний.

Це iм’я тiшило йому слух, i, повторюючи його безлiч разiв, вiн аж п’янiв. «Рут!» Це був талiсман, чарiвне слово, яким творять закляття. Вимовляючи його, вiн щоразу бачив ii обличчя, що мерехтiло перед ним, освiтлюючи брудну стiну золотим сяйвом. Це сяйво яснiло не тiльки на стiнi. Воно ширилось без кiнця-краю, i в його золотаву глибiнь поринала Мартiнова душа, щоб знайти ii душу. Усе, що було в ньому найкращого, виривалось iскристим потоком. Сама думка про неi очищала його, облагороджувала й викликала бажання стати кращим. Усе це було нове для нього. Нiколи доти жiнки не робили його кращим. Навпаки, вони будили в ньому звiра. Вiн не знав, що багато хто з них вiддавав йому свое найкраще, дарма що воно було вбоге. Вiн нiколи не думав про себе i не пiдозрював, що в ньому е щось таке, що збуджувало у жiнок любов, змушувало iх шукати його прихильностi. Вiн iх нiколи не шукав, вони самi шукали його, i йому навiть на думку не спадало, що деякi з них ради нього ставали кращими. Досi вiн жив у блаженному бездум’i, i тепер йому здавалося, що це вони тяглися до нього нечистими руками. То було несправедливо i до них i до нього самого. Але, оце вперше пiзнаючи себе, вiн не мiг судити про це правильно i паленiв iз сорому, згадуючи свою недавню розбещенiсть.

Мартiн раптом схопився й зазирнув у брудне дзеркальце над умивальником.