Мартін Іден

Перш нiж опустилася завiса пiсля останньоi дii, Мартiн зiйшов униз, щоб побачити Рут, коли вона виходитиме з театру. Бiля входу завжди багато народу, тож, насунувши шапку на очi, вiн мiг сховатися за чиею-небудь спиною, i вона його не помiтила б. Вiн вийшов одним з перших, але тiльки-но вибрав собi зручне мiсце край тротуару, як з’явилися тi двi дiвчини. Мартiн зрозумiв, що вони шукають його, i в цю хвилину ладен був проклясти ту силу, що вабила до нього жiнок. Вони наче випадково перейшли на той край хiдника, де стояв вiн, i, змiшавши-ся з юрбою, пiдiйшли до нього.

Одна легенько штовхнула Мартiна, вдаючи, нiби оце тiльки помiтила його. Дiвчина була струнка i смаглява, ii визивно-чорнi очi всмiхнулися до нього, i вiн вiдповiв iм тим самим.

– Привiт! – гукнув хлопець.

Це слово вихопилось у нього само собою – так-бо часто вимовляв вiн його при подiбних зустрiчах. За вдачею привiтний i лагiдний, вiн не мiг повестись iнакше. Чорноока задоволено й весело усмiхнулася i вповiльнила ходу; ii подруга, що йшла з нею пiд руку, теж захихотiла, видно, маючи намiр зупинитися.

Мозок Мартiнiв працював блискавично. Нi, не можна нiзащо допустити, щоб Рут побачила його з цими дiвчатами! Мартiн зовсiм просто, наче так i годиться, пiдступив до чорноокоi i пiшов поруч з дiвчатами. У поводженнi з ними у хлопця не було нi незграбностi, анi скутостi. Вiн почував себе, як риба у водi, i жартував, пересипаючи мову дотепами та жаргонними слiвцями, як то завше бувае при таких знайомствах. На розi, де людський потiк ринув уперед, вiн спробував звернути у провулок. Але чорноока схопила його за руку i, тягнучи за собою приятельку, гукнула:

– Стривай, Бiлле! Куди ти поспiшаеш? Невже хочеш утекти вiд нас?

Мартiн спинився i, смiючись, повернув до дiвчат. Поверх iхнiх плечей вiн мiг бачити натовп, що плив при свiтлi вуличних лiхтарiв. Там, де вiн стояв, було тьмянiше, i звiдси Мартiн мiг би побачити Їi, сам лишаючись непомiченим. А вона, напевно, мала тут пройти, бо це дорога до ii дому.

– Як ii звуть? – запитав вiн смiхотливу дiвчину, киваючи на чорнооку.

– А це вже спитайте ii саму, – вiдповiла та, знову засмiявшись.

– Ну, то як? – звернувся вiн до смаглявоi.

– А ви хiба сказали нам свое iм’я? – одрубала дiвчина.

– Та ви мене й не питали, – усмiхнувся вiн. – А втiм, ви вгадали. Мене звуть таки Бiллом.

– Ану вас! – дiвчина палко й визивно глянула йому в очi. – Нi, направду скажiть.

І знов глянула на нього. Жiнка всiх вiкiв дивилась на нього ii очима.