Мартін Іден

Зустрiчаючись iз товаришами-матросами, а iх у Сан-Франциско було чималенько, вiн, як i ранiш, частував iх, але собi замовляв лише кухоль немiцного пива або iмбирного елю i добродушно зносив глузування. Коли матроси п’янiли, Мартiн стежив, як прокидався в них звiр, i дякував Боговi, що вiн уже не такий, як вони. У винi тi люди шукали забуття, а коли впивалися, тупi й каламутнi iхнi душi ставали наче боги, i кожна раювала в свiтi п’янких марень. Мартiновi вже не потрiбнi були мiцнi напоi. Вiн пiзнав нове, глибше сп’янiння.

Його сп’янила Рут, яка запалила в ньому любов i прагнення до кращого, несмертельного життя, книжки, що повнили душу мiрiадами незнаних бажань, почуття власноi чистоти, вiд якого здоров’я його розквiтло ще пишнiше, i все тiло аж бринiло радiстю iснування.

Одного вечора Мартiн пiшов до театру, сподiваючись випадково побачити там Рут, i з балкона другого ярусу справдi таки ii побачив. Вона проходила в партерi. Поряд iшов Артур i якийсь кучерявий юнак в окулярах. Незнайомець одразу збудив у Мартiна тривогу й ревнощi.

Рут сiла в перших рядах, i мало що вiн бачив того вечора, крiм плечей та золотавого волосся, яке здалеку здавалося тьмяним. А проте, розглядаючись час вiд часу, Мартiн завважив у передньому рядi, крiсел за десять убiк, двох дiвчат, якi пускали йому бiсики очима. Ранiше вiн легко дивився на такi зальоти, i не в його вдачi було уникати знайомств. Ще не так давно вiн би вiдповiв дiвчатам, заохочуючи iх до дальшого знайомства. А тепер усе змiнилося. Правда, вiн усмiхнувся, але одразу ж вiдвiв очi i навмисно бiльше не дивився на дiвчат. Але кiлька разiв, забувши вже про них, випадково ловив iхнi погляди. Не мiг вiн за один день геть змiнитися, не мiг притлумити в собi й природноi добродушностi, – тож у такi моменти вiдповiдав дiвчатам теплою дружньою усмiшкою. Для нього тут не було нiчого нового. Мартiн знав, що вони ведуть з ним звичайну жiночу гру. Але тепер йому було не до них. Там, унизу, в одному з перших рядiв партеру, сидiла едина в свiтi жiнка, така вiдмiнна вiд дiвчат його класу, для яких у його серцi лишився тiльки жаль i смуток. Вiн щиро хотiв, щоб вони мали бодай крихту ii добростi й краси, i нiзащо не образив би iх за iхне загравання. Воно не тiшило його, а навпаки, сповнювало якимось соромом. Вiн знав, що якби належав до кола Рут, цi дiвчата не наважилися б загравати з ним. При кожному iхньому поглядi вiн вiдчував, як чiпкi пазури його класу хапають його i тягнуть униз.