Мартін Іден

Нi, це був дух, божество – такоi величноi краси на землi не бувае! А може, книжки кажуть правду, i таких, як вона, багато у вищих колах суспiльства? Їi мiг би оспiвати цей Свайнберн. Певно, вiн таку й мав на думцi, коли писав про Ізольду в отiй книжцi, що на столi. Уся ця повiнь образiв, почувань та думок виникла в одну мить. А зовнiшнi подii йшли своiм плином. Вiн побачив, що дiвчина подала йому руку й подивилася просто в очi, щиро й мiцно, по-чоловiчому потискуючи його пальцi. Жiнки, яких вiн знав, так не тиснули руки.

А втiм, бiльшiсть iз них взагалi не мали такого звичаю. На нього линув навальний потiк спогадiв про зустрiчi й знайомства з рiзними жiнками. Та вiн одiгнав тi спомини й глянув на неi. Такоi жiнки вiн не бачив нiколи. Жiнки, що iх вiн знав… Ту ж мить поруч неi вишикувались усi жiнки, з якими йому доводилось ранiш знатися. На одну секунду, довгу, як вiчнiсть, вiн опинився немов у галереi жiночих портретiв, якi мiряв i зважував швидким поглядом, а посерединi була вона, i з нею вiн порiвнював усiх. Вiн бачив худi, хворобливi обличчя фабричних робiтниць i веселих зухвалих дiвчат iз Маркет-стрiт. Тут були й скотарки з ферм, i смуглявi мексiканки з сигаретами в зубах. За ними дрiботiли в дерев’яних ходаках схожi на ляльок японки; поряд виступали евразiйки, на нiжних обличчях яких лежало тавро виродження; далi йшли дебелi жiнки з Тихоокеанських островiв, темношкiрi й заквiтчанi. Але всiх iх вiдтiснило жаске й маячливе плем’я – розпатланi повii Уайтчепела, розпухлi вiд джину вiдьми з публiчних домiв, цiлий почет пекельних гарпiй, – жалюгiднi подоби жiнок, якi чигають на матросiв у портах, цi покидьки гаваней, це шумовиння людськоi клоаки.

– Сiдайте, мiстере Ідене, – промовила дiвчина. – Коли Артур нам усе розповiв, я дуже хотiла вас бачити. Ви такий смiливий…

Вiн заперечливо махнув рукою i пробурмотiв, що це дрiбницi, що на його мiсцi кожен повiвся б так само. Рут помiтила, що його рука вкрита свiжими саднами, якi тiльки-но почали загоюватись, що садна були й на другiй руцi.

Скинувши на нього швидкий допитливий погляд, вона побачила шрам на щоцi, другий – на лобi, – виглядав з-пiд волосся i третiй, що крився на шиi, за накрохмаленим комiрцем. Вона стримала посмiшку, побачивши на бронзовiй шиi червону смужку. Звiсно, вiн не звик носити комiрцi. Їi жiноче око завважило дешевий, погано пошитий костюм, зморшки на плечах та рукавах, пiд якими вирiзнялися могутнi бiцепси.