Мартін Іден

Протестуючи жестом i словом проти незаслужених похвал, Мартiн слухняно пiдiйшов до крiсла. Захоплено дивився, як невимушено сiла вона, i взявся за крiсло проти неi, пригнiчений свiдомiстю власноi незграбностi. Це було для нього нове переживання. Досi вiн нiколи не замислювався, зграбний вiн чи нi. Це просто не спадало йому на думку. Мартiн обережно сiв на краечку крiсла, не знаючи, куди подiти руки. Як вiн iх не клав, вони все заважали йому. Артур вийшов з кiмнати, i Мартiн Іден тужливо подивився йому вслiд.

Вiн вiдчув себе самотнiм i покинутим вiч-на-вiч iз цим духом в образi жiнки. Не було тут анi бармена, що мiг би подати чогось випити, анi хлопця, якого можна послати по пиво, в такий спосiб полегшивши собi початок знайомства.

– Який великий шрам у вас на шиi, мiстере Ідене, – промовила Рут. – Звiдки це? Напевно, якась надзвичайна пригода.

– Та то мексиканець штрикнув мене ножем, мiс, – вiдповiв вiн, зволожуючи язиком пересохлi губи й вiдкашлюючись. – У бiйцi. А потiм, коли я вiдiбрав у нього ножа, вiн хотiв одкусити менi носа.

Мартiн сказав це дуже просто, але перед ним постала гаряча зоряна нiч у Салiна-Круц, бiла смуга берега, огнi вантажених цукром пароплавiв у гаванi, вдалинi голоси п’яних матросiв, юрба вантажникiв, люте обличчя мексиканця, звiрячий полиск його очей при свiтлi зiр, холодний доторк сталi на шиi, цiвка кровi, натовп i крики; два переплетенi тiла, його i мексiканцеве, перекидаються в пiску, а десь нiжно дзвенить гiтара. Вiн аж здригнувся, згадавши це, i подумав, чи змiг би художник, що намалював оту картину, що висить на стiнi, все це вiдтворити.

Бiлий берег, зорi та вогнi пароплавiв – це було б дуже гарно, а на передньому планi – темний гурт постатей округ перебiйцiв. Ножа треба теж намалювати, вирiшив Мартiн, i так, щоб вiн виблискував при зоряному свiтлi. Але не сказав про це нi слова.

– Вiн хотiв вiдкусити менi нiс, – закiнчив Мартiн.

– О! – вигукнула Рут якимсь тихим, приглушеним голосом, i ii обличчя виявляло несмак.

Мартiновi й самому стало нiяково. На його засмаглих щоках спалахнув легкий рум’янець, але юнаковi видалося, що вони палають так, наче вiн заглядае у вiдкриту топку кочегарки. Певно, такi речi, як бiйки на ножах, не для розмов iз дiвчиною. У книжках люди ii кола нiколи не говорять про таке, – може, й справдi вони нiчого такого не знають.

Розмова, яка ледь почалася, урвалась. Дiвчина спробувала ii поновити i спитала про шрам на щоцi.