Мартін Іден

А от вiн, скинувши сорочку, б’еться з Рудим Лiверпульцем на баку «Сасквеганни». А ось закривавлена палуба «Джона Роджерса» того похмурого ранку, коли вибухнув заколот: помiчник капiтана корчиться в передсмертних муках, револьвер у капiтановiй руцi бухае вогнем i димом, а навколо падають матроси, вигукуючи дикi прокльони, i iхнi звiрячi обличчя перекривленi вiд лютi. Нарештi знову центральна картина, овiяна чистотою й спокоем, осяяна рiвним свiтлом: Рут розмовляе з ним серед книжок та картин, виблискуе рояль, на якому вона трохи згодом гратиме йому, чути його власнi слова: «А може, у мене особливий хист до лiтератури?»

– Хай навiть людина мае i особливий хист до ковальства, – засмiялася вона, – але перше нiж стати ковалем, вона повинна побути пiдмайстром.

– То що ж ви менi порадите? – спитав Мартiн. – Тiльки майте на увазi, що я справдi вiдчуваю здiбнiсть писати. Я не можу цього пояснити, а проте знаю, що це так.

– Вам треба вчитися, – вiдповiла Рут, – учитися незалежно вiд того, будете ви письменником чи нi.

– Так… – почав вiн, але дiвчина перебила його.

– Звiсно, ви могли б водночас i писати.

– Я мушу, – похмуро вiдповiв Мартiн.

– Чому?

Рут здивовано глянула на нього, iй не подобалося, що вiн так затявся на своему.

– Тому, що коли не писатиму, то нiчого й думати про навчання. Треба ж менi на щось жити, купувати книжки, одежу.

– Я й забула про це, – засмiялась вона.

– Нi, краще вже мати здоров’я й уяву, – вiдказав вiн. – Грошi заробити можна, а от тих речей… – вiн мало не сказав «ви не заробите», – не заробиш.

– Тiльки не кажiть «тих речей не заробиш!» – вигукнула вона. – Це некрасиво.

Вiн спалахнув i пробурмотiв:

– Це правда. Будь ласка, поправляйте мене завжди.

– Я… охоче, – нерiшуче промовила вона. – У вас так багато гарного, що менi хотiлося б бачити у вас його ще бiльше.

Мартiн став глиною в ii руках i палко жадав, щоб вона лiпила з нього, що хоче, а вона прагнула зробити його образом i подобою свого iдеалу. І коли вона сказала, що в найближчий понедiлок починаються вступнi iспити до середньоi школи, вiн вiдповiв, що складатиме iх.

Потiм вона грала й спiвала йому, а вiн жадливо дивився на неi, упоений чаром ii жiночностi i дивуючися, чому коло неi нема сотень обожнювачiв, якi б слухали ii й жадали так само, як слухае й жадае вiн.