Мартін Іден

Проте найпомiтнiшою змiною в ньому i найприемнiшою для неi була його мова. Мартiн говорив тепер не тiльки правильно, але майже вiльно, вживаючи багато нових слiв. Правда, коли хвилювався й захоплювався, то знов починав вживати жаргоннi слова i часом ще трохи спотикався на недавно засвоених виразах. Однак у цiлому вiн розмовляв тепер i легко, i – що дуже радувало Рут – жваво й дотепно. Це, нарештi, знайшов собi вихiд його природний гумор i веселiсть, за якi так любили його товаришi; досi-бо вiн був при нiй немов зв’язаний – йому бракувало слiв i вправностi.

Тепер вiн уже не розгублювався, як ранiш, i не почував себе тут таким чужорiдним елементом. Але все ж був дуже обачний, обачний у кожнiй дрiбницi, i, полишаючи Рут iнiцiативу в невимушенiй розмовi, сам тiльки пiдтримував ii, нiколи не починаючи перший.

Вiн розповiв iй про свою нову роботу i про те, що збираеться писати для заробiтку, а заразом i вчитися. Але був дуже розчарований, не знайшовши в нiй спiвчуття. Рут не подiляла його запалу.

– Бачите, – сказала вона вiдверто, – лiтература таке саме ремесло, як i всяке iнше.

Я, звiсно, мало розумiюся на цьому, а просто висловлюю загальну думку. Адже ж не можна стати ковалем, не повчившись рокiв зо три, а то й усi п’ять. Ну, а що письменники заробляють краще, нiж ковалi, то iснуе куди бiльше охочих до писання, таких, хто… пробуе писати.

– А може, у мене особливий хист до лiтератури? – запитав вiн, потай радiючи, що так добре сказав. І враз його буйна уява кинула на широкий екран усю цю сцену, а поруч тисячу iнших сцен з його життя, суворих i диких, брутальних i тваринних.

Але все це промайнуло перед очима з швидкiстю свiтла, нi на мить не урвавши розмови i не порушивши спокiйного плину його думок. На екранi своеi уяви вiн побачив себе й цю милу гарну дiвчину, вони сидiли одне проти одного, розмовляючи доброю англiйською мовою, в затишнiй кiмнатi, серед книжок i картин, де панувала цiлковита гармонiя й культура, де все пройняте яскравим, рiвним свiтлом. А водночас спалахували й вiдпливали в темнi кутки екрана зовсiм iншi сцени, i кожна – цiла картина, а вiн глядач, що може дивитися на яку схоче.

Вiн бачив цi сцени крiзь iмлу й клуби сiрого туману, що танули перед пасмами яскравого червоного свiтла. Ось ковбоi в шинку п’ють вогняне вiскi, у повiтрi лунае непристойна, соромiцька лайка, i вiн теж iз ними п’е й лаеться найкрутiшими словами, тут-таки, за тим самим столом; чадять гаснички, стукотять фiшки, ляскають карти.