Мартін Іден

Так не дивився на неi ще жоден чоловiк, i це бентежило ii. Рут почала затинатись i губити думку. Цей чоловiк лякав ii, i водночас iй було приемно, що на неi так дивляться. Виховання попереджало Рут про небезпеку, про грiховнiсть та пiдступнiсть цiеi таемноi принади, але iнстинкт, проймаючи всю iстоту, дзвенiв iй у кровi, вимагаючи, щоб вона забула про свое походження й становище, пiддалася чарам цього прибульця з iншого свiту, цього незграбного юнака з подряпаними руками й червоною смугою на шиi вiд незвичного комiрця, – юнака, котрий, безперечно, був зiпсований i забруднений своiм темним минулим.

Рут була чиста, i ця чистота протестувала в нiй. Але вона була насамперед жiнка i тiльки тепер починала розумiти парадоксальнiсть жiночоi душi.

– Як я сказала… А що я сказала? – раптом спитала вона i весело засмiялася.

– Ви сказали, що Суiнберновi не пощастило стати великим поетом через те… i на цьому спинилися, – нагадав Мартiн, а сам враз вiдчув немов голод, i легеньке приемне тремтiння пробiгло в нього по спинi, коли Рут засмiялась.

«Наче срiбло, – подумав вiн, – наче срiбнi дзвiночки». І на мить перекинувся в далеку краiну, де пiд розквiтлою вишнею вiн курив сигарету i прислухався до дзвонiв шпичастоi пагоди, що закликали на молитву богомольцiв у солом’яних сандалiях.

– Так, дякую, – промовила дiвчина. – Суiнберн не став великим поетом через те, що iнодi бувае грубуватий. Деяких його поем не варто й читати. У справжнiх великих поетiв кожен рядок сповнений краси й правди i пробуджуе все велике та благородне в людинi.

У них жодного рядка не можна викинути, не завдавши шкоди свiтовi.

– А менi здалося дуже добрим те… що я прочитав, – нерiшуче вiдказав Мартiн. – Я не знав, що вiн такий… негiдник. Мабуть, це видно з iнших його книжок.

– З тiеi книжки, що ви читали, теж можна було б викреслити багато рядкiв, – сказала вона твердо i категорично.

– Певно, я iх не зауважив, – вiдповiв юнак. – Те, що я читав, справдi хороше. Немовби свiтло якесь тобi в душу свiтить, наче сонце або прожектор.

Так менi здалося, мiс, але, звiсно, я ж нiчогiсiнько не тямлю в поезii.

Мартiн нiяково замовк, болiсно вiдчуваючи, що не вмiе говорити, i соромлячись цього. У тому, що тiльки-но прочитав, вiн бачив велич i буяння життя, але мова його була безпорадна. Вiн не мiг висловити того, що почував, i сам собi видавався матросом, який темноi ночi блукае напомацки на чужому суднi серед незнайомоi оснастки. Ну, що ж, подумав вiн, доведеться познайомитися з цим новим свiтом.