Легенди і міфи Стародавньої Греції

– Дужче бий молотом! Мiцнiше стягуй окови! Не смiй iх послабляти! Хитрий Прометей, умiе вправно вiн знаходити вихiд i з непереборних перешкод, – говорить Сила, – мiцнiш прикуй його, нехай тут узнае вiн, як обманювати Зевса.

– О, як пiдходять жорстокi слова до всього твого суворого вигляду! – вигукуе Гефест, беручись до роботи.

Скеля здригаеться вiд важких ударiв молота, i з краю в край на землi лунае гуркiт могутнiх ударiв. Прикований, нарештi, Прометей. Та це ще не все, треба ще прибити його до скелi, проколовши йому груди сталевим, незламним вiстрям.

Зволiкае Гефест.

– О, Прометею! – вигукуе вiн, – як тужу я, бачачи твоi муки!

– Знову ти зволiкаеш! – гнiвно говорить Гефестовi Сила, – ти все ще вболiваеш за ворогом Зевса! Дивись, як би не довелося тобi вболiвати за самим собою!

Нарештi все скiнчено. Все зроблено так, як звелiв Зевс. Прикований титан, а груди його проколото стальним вiстрям. Знущаючись над Прометеем, говорить йому Сила:

– Ну от, тут ти зможеш бути скiльки хочеш гордим; пишайся, як i ранiш! Давай тепер смертним дари богiв, викраденi тобою! Подивимось, чи спроможнi будуть допомогти тобi твоi смертнi.

Доведеться тобi самому подумати про те, як звiльнитися з кайданiв.

Але Прометей гордо мовчить. За весь час, поки приковував його Гефест до скелi, вiн не сказав жодного слова, навiть тихий стогiн не вирвався у нього, – нiчим не виявив вiн своiх страждань.

Пiшли слуги Зевса, Сила i Влада, а з ними пiшов i сумний Гефест.

Один лишився Прометей; чути його могли тепер лише море та темнi хмари. Тiльки тепер тяжкий стогiн вирвався з пробитих грудей могутнього титана, тiльки тепер почав вiн нарiкати на свою лиху долю. Голосно крикнув Прометей. Невимовним стражданням i скорботою звучали його нарiкання:

– О, божественний Ефiре, i ви, бистровiйнi вiтри, о, джерела рiк i невгамовний рокоте морських хвиль, о, земле, прамати всього, о, всевидюще сонце, що оббiгаеш все коло землi, – всiх вас кличу я за свiдкiв! Дивiться, що терплю я! Ви бачите, якоi ганьби маю зазнавати я незчисленнi роки! О, горе, горе! Стогнатиму вiд мук я й тепер, i багато, багато вiкiв! Як знайти менi кiнець моiм стражданням? Але що ж це говорю я! Адже я знав усе, що буде.

Муки цi не спiткали мене несподiвано. Я знав, що неминучi е велiння грiзноi долi. Я мушу терпiти цi муки! За вiщо ж? За те, що я дав великi дари смертним, за це я мушу страждати так нестерпно, i не минути менi цих мук.