Консуело

Коли iноземцям траплялося розпитувати професора Порпору про графа Дзустiньянi, вiн зазвичай вiдповiдав: «Це чоловiк, який надзвичайно любить пригощати: у своему театрi вiн подае музику точнiсiнько так, як фазанiв за своiм столом».

Запiвнiч гостi почали розходитися.

– Андзоло, де ти живеш? – запитала дебютанта Корилла, залишившись iз ним удвох на балконi.

При цьому несподiваному запитаннi Андзолето почервонiв i вiдразу сполотнiв. Як зiзнатися цiй блискучiй, пишнiй красунi, що в нього немае свого кутка? Хоча в цьому йому, мабуть, легше було б зiзнатися, нiж назвати ту жалюгiдну халупу, де вiн ночував тодi, коли не спав просто неба iз власноi охоти або з необхiдностi.

– Що ти знаходиш дивного в моему запитаннi? – смiючись над його знiяковiлiстю, запитала Корилла.

З надзвичайною винахiдливiстю Андзолето поспiшив вiдповiсти:

– Я запитую себе, який королiвський палац, палац якоi чарiвницi гiдний прийняти гордого смертного, котрий принiс би туди спомини про нiжний погляд Корилли?

– Що ти, пiдлеснику, хочеш цим сказати? – заперечила вона, спрямовуючи на нього погляд, найпекучiший iз усього ii диявольського арсеналу.

– Що це щастя менi ще не дано, але коли б я був цим щасливцем, то, захоплений гордiстю, жадав би жити мiж небом i морями, подiбно до зiрок.

– Або подiбно до cuccali[33 - Морських чайок (iтал.).]! – голосно смiючись, вигукнула спiвачка.

Вiдомо, що морськi чайки вкрай невибагливi, i венецiанська приказка прирiвнюе до них легковажну, химерну людину, як французька – до жука: «Легковажний, мов жук».

– Насмiхайтеся з мене, зневажайте мене, – вiдповiв Андзолето, – тiльки думайте про мене хоч трохи.

– Ну, якщо ти хочеш говорити зi мною самими метафорами, – заперечила вона, – то я вiдвожу тебе у своiй гондолi; i якщо ти опинишся далеко вiд свого будинку, нарiкай на себе.

– Так ось чому ви цiкавилися, де я живу, синьйоро! У такому разi моя вiдповiдь буде коротка та ясна: я живу на сходах вашого палацу.

– Ну, так iди ж i чекай мене на сходах того палацу, у якому ми перебуваемо зараз, – мовила Корилла, притишивши голос, – а то, чого доброго, Дзустiньянi ще лишиться незадоволений поблажливiстю, з якою я вислуховую твоi дурницi.

У поривi вдоволеного марнославства Андзолето вiдразу кинувся до пристанi палацу, а звiдти стрибнув на нiс гондоли Корилли, вiдраховуючи секунди за швидким биттям свого сп'янiлого серця.