Консуело

Радощi дитинства, волю, бродяче життя, навiть любов – усе вона принесла в жертву без гiркоти й без вагань. Андзолето часто скаржився на це, але, бачачи, що його докори марнi, вирiшив махнути рукою й почав розважатись. Однак це виявилося неможливим. Андзолето не був таким посидющим у роботi, як Консуело; вiн похапцем i погано займався на уроках, якi давав йому так само похапцем i погано його професор заради плати, обiцяноi графом Дзустiньянi. На щастя для Андзолето, природа, щедро обдарувавши його, допомагала йому, наскiльки можливо, надолужувати згаяний час i загладжувати результати поганого навчання; але в пiдсумку в нього виявлялося багато годин для гультяйства, i тодi йому страшно не вистачало товариства вiдданоi й життерадiсноi Консуело.

Вiн спробував поринути у пристрастi, властивi його вiку й становищу: вiдвiдував шинки, програвав iз рiзними джигунами подачки, одержуванi часом вiд графа Дзустiньянi. Таке життя тривало тижнiв два-три, пiсля чого вiн вiдчув, що його загальне самопочуття, його здоров'я й голос помiтно погiршуються… Вiн зрозумiв, що неробство й розбещенiсть – рiзнi речi, а до розбещеностi в нього схильностi не було. Позбувшись порочних пристрастей, звичайно, тiльки з любовi до самого себе, вiн усамiтнився й спробував засiсти за навчання, але це усамiтнення здалося йому тяжким i нудним. Вiн вiдчув, що Консуело так само необхiдна для його таланту, як i для щастя. Старанна й наполеглива, Консуело, для якоi музика була такою ж рiдною стихiею, як повiтря для птаха або вода для риби, любила переборювати труднощi й, немов дитина, не усвiдомлювала при цьому значущостi своiх досягнень; прагнучи побороти перешкоди й проникнути в тайники мистецтва з огляду на той самий iнстинкт, який змушуе паросток пробиватися крiзь землю до свiтла, вона належала до тих рiдкiсних щасливих натур, для яких праця – насолода, щирий вiдпочинок, необхiдний, нормальний стан, а бездiяльнiсть – важка, болiсна, просто згубна, якщо вона взагалi можлива. Але вона iм незнайома: навiть коли здаеться, начебто вони ледарюють, вони й тодi працюють; у них немае мрiянь, а е мiркування. Коли бачиш iх за справою, думаеш, що вони саме в цей час створюють щось, тодi як у дiйсностi вони тiльки виявляють те, що вже створено ними ранiше. Мабуть, ти скажеш менi, любий читачу, що не знав таких виняткових натур. На це я можу вiдповiсти тобi, що на своему вiку зустрiв тiльки одну таку iстоту, але ж я старший за тебе.