Консуело

Але це зовсiм не те, Консуело… Я говорю про iншу любов – про пристрасну; адже я тебе люблю саме такою любов'ю, чи не правда? Я не можу обходитися без тебе, не можу з тобою розлучитись. Адже це справжня любов, правда?

– А чим iншим могло б це бути?

– Дружбою.

– Так. Можливо, що це i е дружба.

Тут здивована Консуело замовкла й уважно подивилася на Андзолето. А той, поринувши в роздуми, уперше сушив собi голову над тим, що вiн вiдчував до Консуело – любов чи дружбу, i про що говорили цей спокiй почуттiв i ця цнотливiсть, яку вiн так легко зберiгав бiля неi, – про повагу чи про байдужiсть? Уперше подивився вiн на дiвчину очима молодого чоловiка, не без деякого хвилювання розбираючи й оцiнюючи ii чоло, очi, фiгуру – все те, що дотепер жило в його уявi у виглядi якогось затуманеного iдеального цiлого.

Уперше схвильована Консуело була збентежена поглядом свого друга: вона зашарiлася, серце ii забилося, i, не маючи сили дивитись у вiчi Андзолето, вона вiдвернулась. Андзолето все ще продовжував зберiгати мовчання. Не зважуючись його перервати, Консуело раптом вiдчула невимовну тривогу, великi сльози одна за одною покотилися по ii щоках, i, затуляючи лице руками, вона вигукнула:

– О, я бачу, ти прийшов менi сказати, що не хочеш бiльше, аби я була твоею подругою.

– Нi, нi, нiколи я цього не говорив i не говорю! – вигукнув Андзолето, наляканий ii слiзьми, якi бачив уперше, i поспiшно по-братському обiйняв ii.

Але в цю мить Консуело вiдвернулась, i тому замiсть свiжоi, прохолодноi щоки поцiлунок його зустрiв гаряче плече, ледь прикрите косинкою iз грубого чорного мережива.

Коли перший спалах пристрастi виникне в сильнiй молодiй iстотi, яка зберегла всю свою дитячу чистоту, але вже досягла повного розквiту, вiн викликае приголомшливе, майже болiсне вiдчуття.

– Не знаю, що зi мною, – мовила Консуело, вириваючись iз обiймiв свого друга iз страхом, якого досi не вiдчувала, – але менi зле, менi здаеться, начебто я вмираю…

– Не треба вмирати, люба, – говорив Андзолето, нiжно пiдтримуючи ii, – тепер я переконаний, що ти красуня, справжня красуня.

Дiйсно, Консуело була дуже гарна в цю мить. І Андзолето, вiдчувши це всiею своею iстотою, не мiг стриматися, щоб не висловити iй свого захоплення, хоча й не був упевнений у тiм, що ii краса вiдповiдае вимогам сцени.

– Та скажи нарештi, навiщо тобi знадобилося сьогоднi, щоб я була красива? – запитала Консуело, зненацька сполотнiвши й знесилiвши.