Консуело

– Сподiваюся, синьйоро, – звернувся граф до Консуело рiшучим тоном, – ви не захочете скривдити мене, вiдмовившись од моеi гондоли, а також не побажаете засмутити мене, не дозволивши менi посадовити вас у неi.

Довiрлива Консуело, зовсiм не пiдозрюючи того, що вiдбувалося навколо неi, погодилася на пропозицiю, подякувала й, обпершись своiм гарним округлим лiктем на руку графа, без церемонiй стрибнула в гондолу. Тут мiж графом i Андзолето виник безмовний, але виразний дiалог. Граф, стоячи однiею ногою на березi, а iншою в човнi, змiряв поглядом Андзолето, а той, застигши на останнiй приступцi сходiв, теж упився поглядом у Дзустiньянi.

Розлютований, вiн тримав руку на грудях пiд курткою, стискаючи рукiв'я ножа. Ще один крок до гондоли – i граф зустрiв би смерть. Чисто венецiанською рисою в цiй миттевiй мовчазнiй сценi було те, що обое суперникiв, не поспiшаючи, спостерiгали один за одним i нi той, нi iнший не прагнув прискорити неминучу катастрофу. Граф, по сутi, лише мав намiр своею гаданою нерiшучiстю помучити суперника, i помучив його всмак, хоча бачив i вiдмiнно зрозумiв жест Андзолето, який приготувався заколоти його. В Андзолето теж вистачило витримки чекати, не видаючи себе, поки граф зболить скiнчити свiй жорстокий жарт або попрощаеться з життям. Тривало це хвилини двi, що здалися йому вiчнiстю. Граф, витримавши iх зi стоiчним презирством, шанобливо поклонився Консуело i, повернувшись до свого вихованця, сказав:

– Я дозволяю вам також увiйти до моеi гондоли, надалi будете знати, як мае поводитися вихована людина.

Вiн вiдступився, щоб пропустити Андзолето, i, наказавши гондольерам гребти до Корте-Мiнеллi, залишився на березi, непорушний, як статуя. Здавалося, вiн спокiйно чекав нового замаху на свое життя з боку приниженого суперника.

– Звiдки графовi вiдомо, де ти живеш? – було перше, про що запитав Андзолето свою подругу, тiльки-но палац Дзустiньянi зник iз-перед очей.

– Я сама сказала йому, – вiдповiла Консуело.

– А навiщо ти сказала?

– Бо вiн мене запитав.

– Невже ти не здогадуешся, для чого йому знадобилося це знати?

– Очевидно, для того, щоб наказати вiдвезти мене додому.

– Ти гадаеш, тiльки для цього? А чи не для того, щоб самому з'явитися до тебе?

– З'явитися до мене? Яка дурниця! У таку жалюгiдну халупу? Це було б з його боку надмiрною люб'язнiстю, чого я зовсiм не хочу.

– Добре, що ти цього не хочеш, Консуело, тому що результатом цiеi надмiрноi честi могла б бути надмiрна для тебе ганьба.