Консуело

І, звiльнившись од усiх своiх сумнiвiв, вiн кинувся до нiг подруги й вiддався пориву пристрасного захоплення, що охопило його вперше й не виявлялося протягом останнiх кiлькох годин лише через ревнощi.

– Красуне моя! – вигукнув вiн. – Свята! Дияволице! Королево! Прости, що я думав про себе, замiсть того щоб, опинившись iз тобою наодинцi в цiй кiмнатi, упасти до твоiх нiг. Сьогоднi вранцi я вийшов звiдси, сварячись iз тобою, й мав би повернутися не iнакше, як на колiнах. Як можеш ти мене любити, як можеш iще всмiхатися такiй тварюцi, як я? Зламай свое вiяло об мою фiзiономiю, Консуело! Наступи менi на голову своею гарненькою нiжкою! Ти незмiрно вища за мене, i вiд сьогоднi я навiки твiй раб!

– Я не заслуговую всiх цих гучних слiв, – прошепотiла вона, обiймаючи його.

 – А розгубленiсть твою я розумiю й прощаю. Я бачу, що тiльки страх розлуки зi мною, страх, що нашому единому, спiльному життю буде покладено край, навiяв тобi цей сум i сумнiви. У тебе не вистачило вiри в Бога, – i це набагато гiрше, нiж якби ти звинуватив мене в якiй-небудь ницостi. Але я буду молитися за тебе, я скажу: «Господи, прости йому, як я йому прощаю!»

Консуело була дуже гарна в цю хвилину, – вона говорила про свою любов так просто й так природно, домiшуючи до неi, за своiм звичаем, iспанську побожнiсть, сповнену людськоi нiжностi й наiвноi поступливостi. Утома й хвилювання пережитого дня розлили в нiй таку звабну млiсть, що Андзолето, i без того вже збуджений ii надзвичайним успiхом, побачив дiвчину в зовсiм новому свiтлi й замiсть звичайноi спокiйноi та братньоi любовi вiдчув до неi приплив жагучоi пристрастi.

Вiн був iз тих, хто захоплюеться тiльки тим, що подобаеться iншим, чому заздрять i про що сперечаються iншi. Радiсть усвiдомлення, що вiн мае предмет стiлькох жадань, якi розгорiлися й вирували навколо Консуело, розбудила в ньому божевiльнi бажання, i вперше вона була в небезпецi, перебуваючи в його обiймах.

– Будь моею коханою! Будь моею дружиною! – задихаючись, вигукував вiн.

 – Будь моею, моею назавжди!

– Коли хочеш, хоч завтра, – з ангельським усмiхом вiдповiла Консуело.

– Завтра? Чому завтра?

– Твоя правда, тепер уже за пiвнiч, – виходить, ми можемо обвiнчатися ще сьогоднi. Тiльки-но розвидниться, ми вирушимо до священика. Батькiв у нас немае, нi в мене, нi в тебе, а вiнчальний обряд не потребуватиме тривалих приготувань. У мене е ситцеве ненадiване плаття.