Любий друг (збірник)

І справдi, нерв розповiдi, ii високу поезiю становить кохання Хрiстiани Андермат i Поля Бретiньi, кохання, простежене вiд овiяного м’якою лiричнiстю початку, через велику i гарячу пристрасть до сумного й безнадiйного кiнця. Але i тут письменник не може елеменувати особисте життя своiх героiв з життя суспiльства, до якого вони належать. В романi органiчно переплетено два плани – лiричний i соцiальний. Тож iсторiя кохання, яка мала бути суттю твору, не те щоб вiдходить на другий план, але трохи поступаеться мiсцем iсторii виникнення й розбудови капiталiстичного пiдприемства, яким стае курорт Монт-Орiоль.

Тема перетворення милосердя, допомоги недужим на вигiдну галузь капiталiстичного визиску хвилювала не лише Мопассана. Це була пекуча проблема часу. Вiдомi такi твори сучасникiв письменника, як Ібсенiв «Ворог народу» або написаний трохи пiзнiше «Лурд» Золя, в яких саме ця проблема провiдна. У сферi медицини антигуманний характер взаемин мiж людьми набувае особливоi наочностi. Як, до речi, i в наш час.

В останнi чотири роки творчого життя Мопассан працював переважно в галузi великоi прозовоi форми. За цей короткий строк вiн написав чотири романи: «Монт-Орiоль» (1886), «П’ер i Жан» (1887—1888), «Сильна як смерть» (1889), Наше серце» (1890). Всi вони позначенi не лише посиленим iнтересом до внутрiшнього свiту героiв, iхньоi психологii, а й, крiм «Монт-Орiоль», помiтним вiдходом вiд значних соцiальних проблем часу, камернiстю звучання. Загалом цi останнi романи вважаються слабкiшими за попереднi, хоча талант Мопассана-психолога i знавця людськоi душi, майстра стилю виявився i в них.

Читати цi твори цiкаво й захопливо.

Загальне значення митця для свiтовоi лiтератури, для людства випливае з того кращого, що вiн створив. На терезах не лише iсторii лiтератури, а й читацькоi любовi книги Мопассана мають постiйну високу вагу, вагу дорогоцiнних скарбiв прекрасного. Кожна з правдивих iсторiй, яку вiн художньо вiдтворив, навiть та, що здаеться простою, викликае багато думок, примушуе глибше зазирнути в навколишне життя, у свое власне серце.

Вiн любив людину вимогливою любов’ю, яка тривожить сумлiння i не дае заспокоiтися, поки жива несправедливiсть i не вмерло насильство, поки людина не стала такою прекрасною, якою вона може i мае бути.

Гi де Мопассан – живий класик, його читають i перечитують i це, мабуть, найвища оцiнка лiтературноi творчостi, непiдробна слава, що випала на долю письменнику-гуманiсту.