Любий друг (збірник)

Кiра ШАХОВА

Любий друг

Частина перша

I

Взявши в касирки решту зi ста су, Жорж Дюруа вийшов з ресторану.

Вiд природи вiн був добре збудований, ще й поставу мав колишнього унтер-офiцера, отже, вирiвнявся по-вiйськовому, й недбайливо покрутив вуса, й скинув на запiзнiлих одвiдувачiв швидким, побiжним поглядом, тим поглядом гарного хлопця, що падае прудко, як шулiка.

До нього пiдвели голови жiнки – три маленькi робiтницi, вчителька музики, немолода, кепсько зачесана, неохайна, в пилявому капелюшковi й обсмиканiй сукнi, та двi мiщанки з чоловiками, завсiдницi цього шинку з цiнами без заправи.

Вийшовши на вулицю, вiн спинився на мить, мiркуючи, що далi робити. Було двадцять восьме червня, i до кiнця мiсяця йому лишилось у кишенi рiвно три франки сорок сантимiв. Тобто два обiди без снiданкiв чи два снiданки без обiдiв – на вибiр. Вiн подумав, що вранцi поiсти коштуе двадцять два су, а ввечерi – тридцять, отже, коли вiдмовитися вiд обiдiв, то вигадае франк двадцять сантимiв, тобто вiн зможе двiчi повечеряти хлiбом з ковбасою i випити пару шклянок пива на бульварi.

А то найбiльша в нього витрата й найбiльша втiха, що вiн дозволяе собi вечорами. Вiн пiшов униз вулицею Нотр-Дам-де-Льорет.

Ішов вiн так, нiби й досi на ньому була ще гусарська унiформа, – випнувши груди й розставивши ноги, мов допiру злiз iз коня, грубо простував людною вулицею, зачiпаючи й штовхаючи перехожих, щоб не звертати з дороги. Досить потертого цилiндра вiн носив трохи набакир i стукотiв закаблуками по каменю.

Виглядав так, немов завжди щось зневажав – перехожих, будинки, все мiсто, – вiд пихи солдата-красеня, що потрапив у цивiльнi.

Хоч костюм був на нiм шiстдесятифранковий, вiн не втрачав, проте, якоiсь елегантностi, трошки хвацькоi, пiдкресленоi, проте елегантностi. Високий, стрункий, бiлявий, певнiш, трохи русявий шатен, iз закрученими вусами, що нiби пiнилися на губi, ясними очима та маленькими зiницями, з кучерявим вiд природи волоссям, зачесаним на продiл посерединi, вiн дуже нагадував героя-спокусника з бульварних романiв.

Стояв той лiтнiй вечiр, коли в Парижi нема чим дихати. Гаряче, як та парня, мiсто, здавалось, пiтнiло вночi вiд задухи. Гранiтовi пащi ринв дихали смородом, а з пiдвальних кухонь крiзь низькi вiконця на вулицю лився гидкий дух помиiв та скислоi страви.

Швейцари в самих сорочках сидiли коло ворiт верхи на солом’яних стiльцях й палили люльки; перехожi важко ступали, поскидавши капелюхи.