Любий друг (збірник)

І пригадав, як жив два роки в Африцi й як утискував арабiв на глухих пiвденних фортах. Жорстока й весела посмiшка пробiгла йому на устах, коли згадав про одну забавку, що коштувала життя трьом чоловiкам з племенi улед-алан, а йому й товаришам його дала два десятки курей, пару баранiв i золота, ще й смiховини на пiвроку.

Винуватих не знайшли, та й не шукали, бо араба там вважають до певноi мiри за природну вiйськову здобич.

У Парижi iнша рiч. Тут уже не грабуватимеш одверто, з шаблею при боцi та револьвером у руцi, як у далечинi вiд цивiльного правосуддя, на волi.

В серцi його ворушились усi iнстинкти унтера, що допався до переможеного краю. Звичайно, вiн жалкував за двома роками, що пробув у пустинi. Шкода, що там не лишився! Але ж надiявся на краще, вертаючись. А тепер… От тепер i маеш.

Вiн ворушив у ротi язиком, приклацуючи, мов хотiв переконатись, що пiднебiння його справдi сухе.

Круг нього котилась виснажена, повiльна юрба, i вiн думав усе про те саме: «Наволоч.

У всiх же йолопiв цих е грошi в жилетi». Вiн штовхав плечем перехожих i свистiв веселi пiсеньки. Чоловiки, яких зачiпав, обертались до нього й бурчали; жiнки казали: «От тварюка!»

Вiн пройшов повз Водевiль i спинився коло «Американського» кафе, мiркуючи, чи не випити ту шклянку, – так мучила його спрага. Але ранiш, нiж зважитись, глянув на годинника, що свiтився серед вулицi. Чверть на десяту. Себе вiн знав, тiльки-но буде перед ним шклянка пива, вiн зразу ж ii вип’е. А що тодi робити до одинадцятоi?

Пiшов.

«Пройду до Мадлен й помалу вернусь назад».

Дiйшовши до рогу Оперовоi площi, вiн перестрiнув грубенького молодика, котрого постать невиразно видалась йому знайомою.

Вiн пiшов за ним, перебираючи спогади й промовляючи пошепки:

– Де в чорта бачив я цього типа?

Вiн рився в думках, але пригадати не мiг; аж зненацька, вiд дивного дiяння пам’ятi, побачив цю людину худiшою, молодшою, в гусарськiй унiформi. Вiн голосно скрикнув: «Це ж Форестье!» – i, надавши ходи, ударив перехожого по плечi.

Той обернувся, глянув i спитав:

– Що ви маете до мене, пане?

Дюруа засмiявся:

– Не пiзнаеш мене?

– Нi.

– Жорж Дюруа з шостого гусарського.

Форестье простягнув руки:

– А, друзяко! Як живеш?

– Гаразд, а ти?

– Ох, не дуже. Уяви, в мене груди тепер, як клоччя. Кашляю шiсть мiсяцiв з дванадцяти через бронхiт, що схопив у Бужiвалi, коли вертався в Париж, тому вже чотири роки.