Любий друг (збірник)

– Диви! А виглядаеш добре!

І Форестье, взявши колишнього товариша пiд руку, розповiв йому про свою недугу, про лiкування ii, про думки та поради лiкарiв, про те, як важко iх додержуватися з його достатком. Йому казали жити взимку на пiвднi, а хiба ж змога? Вiн одружений, журналiст, на доброму становищi.

– Я керую полiтичним вiддiлом у «Французькому життi», веду сенатськi звiти в «Порятунковi» i вряди-годи даю лiтературну хронiку до «Планети». Уже вибився.

Дюруа здивовано дивився на нього. Вiн дуже змiнився, дуже змужнiв.

Тепер у нього була хода, постава й костюм поважноi, певноi себе людини, а черевце людини, що добре обiдае. Колись був худий, тонкий i гнучкий, легковажний гультяй, жартун, заводiяка. За три роки Париж геть переробив його; вiн став грубенький, серйозний, i волосся на скронях де-не-де посивiло, хоч мав тiльки двадцять сiм рокiв.

Форестье спитав:

– Куди ти йдеш?

Дюруа вiдповiв:

– Нiкуди, гуляю перед тим, як додому йти.

– То коли хочеш, ходiмо до «Французького життя», там коректу треба проглянути.

А потiм вип’емо по шклянцi вкупi.

– Гаразд.

І вони пiшли, взявшись пiд руку, вiльно й незмушено, як бувае мiж шкiльними товаришами та полковими приятелями.

– Що ж робиш у Парижi? – спитав Форестье.

Дюруа знизав плечима.

– З голоду дохну, та й годi. Як одбув у вiйську, схотiлось приiхати сюди… щастя пошукати чи, певнiш, щоб у Парижi пожити. А от уже пiвроку служу в конторi Пiвнiчноi залiзницi за пiвтори тисячi франкiв на рiк, та й усе.

Форестье буркнув:

– Незавидно.

– Знаю. Та як же менi, по-твоему, вибитись? Я самотнiй, нiкого не знаю i звернутись нi до кого. Бажання е, тiльки засобiв бракуе.

Товариш оглянув його з голови до п’ят поглядом практичноi людини, що зважуе можливостi, й переконливо сказав:

– Чи бачиш, любий, тут усе залежить вiд смiливостi. Хитрому тут легше стати мiнiстром, нiж начальником контори. Треба брати, а не просити. Та якого ж бiса ти не знайшов чогось кращого, як служити на залiзницi?

Дюруа вiдповiв:

– Скрiзь шукав, та нiчого не здибав.

А тепер маю дещо на оцi, – пропонують поступити iздцем на Пелеренський манеж. Матиму там, у всякому разi, три тисячi франкiв.

Форестье урвав його:

– Покинь цю дурницю, хоч би й десять тисяч тобi давали. Так ти майбутне свое занапастиш. У конторi тебе нiкому не видно, ти можеш покинути ii при нагодi i вибитись на шлях. А в iздцях уже край. Однаково, що маршалком у домi, де обiдае весь Париж.