Любий друг (збірник)

Якщо вчитимеш iздити свiтських та iхнiх синiв, то вже нiколи вони не вважатимуть тебе за рiвню.

Вiн замовк, подумав трохи i спитав:

– Ти бакалавр?

– Нi, зрiзався двiчi.

– Дарма, все-таки науку ти кiнчив. Коли говорять про Цицерона або Тiберiя, розумiеш приблизно, що воно?

– Та приблизно.

– Добре, нiхто бiльшого й не знае, крiм двох десяткiв дурнiв, яким знання однаково нi до чого. Бути за розумного зовсiм не важко: треба уникати труднощiв, обходити перешкоди та iншим носа втирати за допомогою словника.

Люди ж дурнi, як гуси, а нетямущi, як коропи.

Вiн говорив, як спокiйний жартун, що знае життя, i посмiхався, поглядаючи на юрбу. Але зненацька закашлявся, спинився, поки минеться напад, тодi промовив пiдупало:

– Хiба ж не прикро, що бронхiту нiяк не здихаюсь? А ще ж лiто. О, взимку конче поiду лiкуватись до Ментони. Тим гiрше для мене, слово честi, бо здоров’я – передусiм.

На бульварi Пуасоньер вони пiдiйшли до великих засклених дверей, де зсередини була прилiплена розгорнута на обидвi сторони газета.

Якихось трое стояли, читаючи ii.

Над дверима, мов гасло яке, горiв полум’ям великий напис: «Французьке життя». І перехожi, раптом трапляючи у свiтло, що лилось вiд блискучих слiв, ставали зненацька видимi, яснi й виразнi, як удень; потiм зразу ж зникали в мороку.

Форестье штовхнув дверi.

– Заходь! – сказав вiн.

Дюруа зiйшов за ним пишними й брудними сходами, якi видно було з вулицi, пройшов передвiтальню, де два кур’ери вклонились його приятелевi, i спинився десь нiби в почекальнi, пилявiй та обшарпанiй, оббитiй брудно-зеленим трипом, заплямованим та прогризеним де-не-де, мов його мишi поточили.

– Сiдай! – сказав Форестье. – Я вернусь через п’ять хвилин.

І зникнув в одних з трьох дверей, що виходили в цей кабiнет.

Чудний, особливий, нез’ясований дух стояв у кiмнатi, дух редакцiйних зал. Дюруа сидiв нерухомо, трохи боязко, а найголовнiше – здивовано.

Вряди-годи повз нього пробiгали люди з одних дверей до iнших, – так прудко, що вiн не встигав на них роздивитись.

Заклопотано сновигали зовсiм ще юнаки, тримаючи в руцi аркуш паперу, що трiпотiв вiд iхнього бiгу. Робiтники-складачi, що в них з-пiд заплямованоi чорнилом блузи видно було бiленький комiр сорочки та сукнянi штани, пошитi, як i у свiтських, обережно несли довгi смуги вiдбиткiв, свiжi, вогкi ще коректи.