Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

– А як не змудруе, – каже орендар, – то я пановi дам свою сотку.

– Ану, припровадь того Івана до мене, – каже пан орендаревi.

Приходить Іван. Поцiлував пана в руку та й каже:

– Берiмо, пане, собi по коневi i iдьмо в свiт оба.

Та й сiв пан на бiлого коня, а Іван на чорного. Їдуть, iдуть, нема села, вже нiч, треба ночувати. Аж приiхали в лiс. Пан запитуе:

– Ну, хто буде пасти конi?

– Пан буде пасти, – каже Іван.

– Чому? – пан на те. – Най би Іван пас, не я.

– Нi, я не буду пасти, – каже Іван.

 – Мiй кiнь чорний, i лiс чорний, його вовк не уздрить. А панiв кiнь бiлий, то його вовк уздрить i з’iсть.

«Що ж робити? Треба пасти», – каже собi пан. Іван лiг спати, а пан завертае конi та й пасе. Настав день, посiдали вони на коней i iдуть.

Але iдуть, iдуть, в’iхали до лiсу, виiхали з лiсу i знову в лiс заiхали на другу нiч, у лiс березовий. Тодi пан каже:

– Чуеш ти, Іване, дай менi твого чорного коня, я тобi дам бiлого.

– Добре, – каже Іван.

– Ну, Іване, я пас тамтоi ночi, тепер ти паси сеi ночi, бо я хочу спати.

– А що ж менi до того? Я маю бiлого коня та й лiс бiлий, вовк його не буде видiти, а панiв кiнь чорний, то його вовк уздрить i з’iсть.

Мусить пан i сеi ночi пасти.

Пан пас, а як зобачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарiзав. Іван виспався, а коли встав i побачив, що його кiнь зарiзаний, взяв i панового коня зарiзав. Пан пробудився аж удень та й каже:

– Пора, Іване, iхати.

– Не знати, пане, – каже Іван, – на чому будемо iхати, бо нема коней, звiр подушив.

Взяли сiдла на плечi й рушили пiшки. Приходять до одного села i просяться на нiч, та нiхто не хоче iх прийняти. Пiшли вони до двора, i iх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарнi. Іван повечеряв у пекарнi, але ще був трохи голоден. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже:

– Я буду спати лишень там, де мiй Іван спить, бо боюся, щоби вiн не лишив мене з компанii.

І дали iм таку станцiю, де були поскладанi горшки з молоком.

Пан лiг i заснув. А Іван устав, з кожного горшка сметану з’iв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хлiба; свого пана понамащував сметаною по головi, по тварi, а сам лiг спати. Встае рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тодi наробила крику, що пан з кожного горшка поз’iдав сметану. І дають про те знати до того пана, що його був двiр. А той пан каже:

– То не може бути, щоб пан збиткував, то, певне, Іван з’iв сметану.