Чортів млин: Казки про чортів

– Не журися, лягай собi спати. Завтра вранцi усе будеш мати.

Коник полетiв. Іванко добре виспався, а вранцi на лавi побачив те убрання, яке собi просив. Одягнувся у нього файненько i пiшов до палацу. Там уже були всiлякi королi, королевичi, принци i князi…

Іванко поклонився королю, королевi й королiвнi. Став коло стiни й чекае, що з того буде далi.

Король встав з престолу i промовив:

– Ану, дорогi гостi, берiть до рук своi букети. Най моя донька вибере нареченого.

Всi зробили так, як сказав король.

Квiтки королевичiв, князiв i всяких принцiв одразу зiв’яли, а букет Іванка блищав собi, як сонечко.

Королiвна пiдходила до всiх женихiв, дивилася на iхнi букети, але нiчого не казала. Потiм стала коло Йванка й мовила:

– Оцей букет менi найбiльше любиться…

Того ж таки дня було весiлля.

Я саме заблукав до королiвськоi столицi. Почув музику, спiви i гойки в палацi i теж зайшов туди чарку горiлки спорожнити. Мене запросили за весiльний стiл, добре частували, аби мав що людям розповiдати…

Дiвчина-тростинка

У одному селi жив сирота Іванко.

А в тому селi був пан Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо нiхто з ним не хотiв мати справи. Якось пан став коло Іванковоi хати i крикнув:

– А ти хто такий?

– Я собi Іванко.

– А нащо тобi хата, та ще й город?

– У хатi живу, а з города годуюся. Про це й дурень знае.

Пан подумав i сказав:

– Іди до мене вiзником, бо цей город я забираю. На ньому буде пасiка.

– Хiба у вас, паночку, мало свого поля? Грiх будете мати!

– Грiх нехай iде в мiх – зверху макогоном. Не хочеш бути вiзником, то забирайся iз села.

Іванко напiк собi картопляникiв, кинув у торбину кiлька яблук i помандрував. На березi Пруту побачив журавку. Пiдiйшов – а птаха не тiкае, взяв у руки – крило перебите. Вона попросила:

– Допоможи, парубче. Уже п’ять днiв сиджу тут голодна, бо рани болять.

Іванко помив рани, порвав сорочку й перев’язав iх. Вiдтак зловив у Прутi рибку й нагодував птицю. Хотiв зробити iй i хатку, але тiльки пiдiйшов до очерету, то почув:

– Не рви мене, парубче, бо, може, прийде той, що я його чекаю.

– А ти що за одна?

– Дiвчина-тростинка.

– Кого чекаеш?

– Свого визволителя.

– Ану, покажися.

Голос вiдповiв:

– Два рази я вже показувалася… Та що з того? Як пiшли, так i нема по сьогоднiшнiй день.