Чортів млин: Казки про чортів

Жона се помiтила й каже:

– Чи не з чортом ти зв’язався?

– З чортом. Коли не дам йому таке завдання, яке вiн не зробить, то завтра мене вже не буде.

– Не журися. Я вже придумала, – i вона вирвала волосок з голови. – Най чортяка зробить iз нього стометровий.

Прийшов чорт опiвночi – а на нього вже чекае завдання. Узяв волосок i понiс у пекло. Почали чорти мудрувати, як би той волосок витягнути у стометровий. Нагрiвають – волосок корчиться, натягають – рветься. Прибiг чорт до царя, доки когути не запiли, й каже:

– На свiй волосок, та живи собi скiльки хочеш i зможеш.

Пропав ти вiд нас.

Що то жона може!

Залiзноноса баба

Десь за темними лiсами, за глибокими морями, вiд нас на сiмдесят сiм держав, а ще далi – на десять горобиних крокiв i на двадцять блошиних скокiв жив-був один чоловiк, який мав стiльки дiточок, як на решетi дiрочок, i ще одним бiльше. Дiти такi, нiби хто з лантуха картоплi насипав: малi, бiльшi, ще бiльшi.

Журився чоловiк, що йому робити з дiточками, бо був такий бiдний, як церковна миша.

Коли дивився на дiтей, то серце його розривалося: блiдi, голоднi й такi слабенькi, що хиляться вiд вiтру. Думав, думав чоловiк, як зарадити бiдi, але нiяк не змiг щось надумати. Ще доки жила жiнка, сяк-так тягнули з дня на день, а як померла, то всi бiди посипалися на його бiдну голову. Крутив, вертiв на всi боки, як жити далi, але тiльки гiрше виходило.

Каже собi чоловiк: «Гей, та цього вже не можна терпiти! Пiду свiтом, щастя пошукаю, бо як удома сидiтиму, усi згинемо».

Так i зробив. Нагодував дiтей, чим було, взяв на плече сокиру i пiшов широким шляхом.

Іде, йде, йде. І зайшов до глибокого лiсу. Застала його така нiч, що в темряву можна було сокирою встряти. Але чоловiк не зупиняеться, а все далi йде. Коло пiвночi вже й сили не мае iти, але боiться лягти вiдпочити, щоб звiр його не розiрвав.

Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловiк – за свiтлом, за свiтлом i дiйшов: свiтло лилося з маленькоi хижки, що була серед лiсу.

Чоловiк заглянув у вiкно: лампа свiтить, i вогонь у пiчцi горить, аж iскри розлiтаються, начебто якась невидима сила гребе там жар.

Чоловiк подумав: «Ото б добре зiгрiтися й просушитися». Бо падав дощ, i одяг подорожнього геть-чисто промок. Тут i грiм так вдарив, що душа iз чоловiка мало не вискочила.

– Нехай буде, що буде, а зайду я до хижi. Може-таки, мене не вб’ють, а як будуть бити, то i я маю сокиру!

Погрюкав у дверi. Нiхто – нiчого. Погрюкав удруге. Тиша.