Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей

Хоч слово промов до нас.

Стиснулося козацьке серце, вже слово на язицi, але нi, не можна. Нi до кого слова не промовив.

Враз стають рiднi й козаки чортами i так б'ють, що аж дрантя з нього летить. Чуе – когут пiе. Нараз все зникае i стае тихо. Нiчого не болить його, i козак встае на ноги. Аж зачудувався. Нiде нi камiнчика немае, а навколо розкинулося мiсто все у квiтучих садах. Головною вулицею йдуть до нього козаки, коня ведуть, а дiвчата пiсень спiвають. Попереду така вродлива дiвчина, що нi в казцi розказати, нi пером описати.

Каже йому:

– Козаче, вже три доби минуло, можеш говорити. Я – та гадина, що ти врятував. Це мiсто було зачароване. Врятувати його мiг лише той, хто три ночi переночуе i слова не промовить. Ти наш рятiвник, i я виходжу за тебе замiж. Будемо разом жити.

– Нi, царiвно, не можу женитися на тобi. Я – козак, i ще наказу не виконав. Покажи менi дорогу, най ЇДУ —

– При чiм тут наказ, як ти царем будеш? Залишайся.

– Нi, не може так бути. Козак без своiх друзiв не може женитися.

Сiдлае коня i iде далi. Виконав наказ, розповiв гетьману про всi своi пригоди i запросив на весiлля.

Гетьман збирае три тисячi вiйська i iде козака женити. Зiграли велике весiлля. Козаки познайомилися там з багатьма дiвчатами i пiзнiше за жiнок брали. Кажуть, що всi дуже добре живуть i хлiб жують.

Королевич Мирко

Раз у дуже далекому краi жив собi король. У нього були три сини, краснi хлопцi, як дуби. Лиш дивитися на них!

Тiшився король iз своiх синiв, але й журився, бо все думав, котрому iз них передасть корону.

Спершу хотiв проголосити наслiдником старшого, бо за законом так i мало бути. Далi подумав, що най буде королем найменший, Мирко, бо вiн наймудрiший. А потiм йому забаглося передати державу середущому.

Та дарма було королевi сушити собi голову, бо на його державу напав цар-песиголовець iз величезним вiйськом. Дикi песиголовцi перебили воiнiв, спустошили краiну, а бiлу челядь i дiтей забрали у полон.

У цiй страшнiй вiйнi й сам король загинув.

Врятувалися лише його сини, бо вони мечами прорубали собi вихiд крiзь вороже вiйсько й поховалися у лiсi. Правда, конi пiд ними попадали пострiлянi, але хлопцi живi, здоровi зосталися.

Заходили все глибше i глибше у лiс, а як уже не могли йти, бо iх застала нiч, посiдали на траву й поснули. Коли пробудилися, сонце вже було високо. Вони почали радитися, що тепер робити. Лишилися самi – нi няня, нi мами, нi домiвки, нi держави.

Дорадилися, що йдуть далi лiсом.