Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей

Пiшли i натрапили на стару дорогу. А лiсовi кiнця-краю не видко. Все дикiший, густiший, страшнiший.

Аж ось дiйшли на таке розпуття, де дорога розходилася на три боки. Посiдали собi, вiдпочили, i старший брат сказав:

– Тут треба розлучитися, бо iнакше не вийдемо з лiсу.

Вирiшили, що старший пiде правою дорогою, середущий – середньою, а найменший – лiвою. Тут, на розпуттi, стояв старий дуб, набагато вищий вiд усiх дерев у лiсi. Старший брат глянув на дуба:

– Давайте вашi бiлявчата!

Узяв вiд них хусточки, вилiз на самий верх i там прив'язав.

– Браття, будемо блудити по бiлому свiту, та хто iз нас зостанеться живий, най усе подивиться на дуба. Чия хусточка буде бiла, той живий i здоровий. А чия буде у кров'янiй барвi – той потрапив у бiду, i тому треба спiшити на помiч.

Розлучилися брати i рушили кожний своею дорогою. Як блудили старшi, не будемо тепер говорити. Розкажемо, що сталося з найменшим.

Мирко довго йшов через лiс i вийшов на галявину. А серед галявини стояв замок, де не було живоi душi.

Але хтось недавно був, бо все стоiть в порядку, на своему мiсцi. Блудячи по палацу, трапив Мирко i до iдальнi, де на широкому столi лежала всяка добра iжа й напоi. Полiчив Мирко тарiлки – обiд на дев'ятьох, але якiсь завеликi порцii.

Чуеться, що страви парують, а нiде нiкого. Почекав, обдивився й сiв собi до столу. Наiвся, напився. Побачив постелi – i iх було дев'ять – та й лiг собi трохи вiдпочити.

Та не встиг полежати, бо надворi щось так згримiло, аж мури затряслися. Схопився Мирко, побiг до вiкна, дивиться – коло брами стоять дев'ять розбiйникiв.

Старший з них ударив ногою у ворота, i залiзна брама вiдразу розчинилася.

Розбiйники вступили у двiр, рушили до палацу. Тепер Мирко зрозумiв, у чий замок потрапив. Але вже нiколи тiкати. А куди сховатися? Шмигнув пiд постiль, притаiвся.

Старший завiтрив тут чужу людину i закричав:

– Браття, хтось е в нашому палацi!

– Правда… Хтось тут мусить бути, вже й до iжi брався! – закричали й iншi.

Глянули пiд постiль i побачили Мирка:

– Ану, вилазь! – заревiли.

 – Як ти смiв сюди зайти?!

Витягли хлопця й одразу впiзнали, бо й вони допомагали песиголовцям у вiйнi й запам'ятали, як Мирко рубав ворогiв шаблею.

– Настав твiй кiнець! – сказав старший розбiйник, витяг шаблю й нараз вiдрубав йому голову.

Посiкли Мирка на кавалки i через вiкно викинули на двiр.

Сiли розбiйники до столу, iли-пили, бенкетували до пiзньоi ночi, а тодi полягали. Спали, доки сонце не загрiло на пупець.