Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей

– Погляньте, – сказав старший, – хто легiня воскресив! То та панна, котра зосталася жива, коли ми повбивали ii батька й матiр i знищили iх державу. Але тепер уже не врятуеться!

І кинув булавою iз такою силою, що глибоко зарилася в землю.

– Ходiть ближче, ходiть! – гукнув хлопець.

Вхопив булаву, жбурнув межи велетнiв-розбiйникiв й одним махом убив чотирьох, бо булава важила мало що не тонну.

Гей, розсердився старший велетень. Схопив булаву i так нею гримнув у залiзну браму, що пробив дiру: один чоловiк спокiйно мiг пролiзти.

Мирко прискочив до ворiт i, коли крiзь дiрку лiз розбiйник, шаблею вiдтяв йому голову. Так по черзi усiх порубав. Старший крiзь дiрку не полiз, а перескочив через браму. Але й Мирко не ловив гав – вiдтяв голову й старшому.

Так Мирко знищив усiх дев'ятьох. Дiвчина радiсно прибiгла до нього, обняла й каже:

– Тепер ми до смертi лишимося вкупi!

– Так i буде…

Зайшли у палац, а там – що лиш iм душа забагла! Всього доста.

Веселилися, гуляли. І час минав швидко, як вода тече.

Але настав край i веселому життю. Це сталося так. Проходжувалися якось у саду. Нараз Мирко став як стовп, дивиться на одне мiсце.

– Що з тобою? Чому зажурився? – питае дiвчина зi страхом. – Може, ти вже мене розлюбив?

– Люблю тебе й задоволений усiм, лише журюся, бо мушу тебе залишити.

– Ой, чому мусиш мене залишати? – перелякалася вона.

– Глянь туди далеко… Чи видиш те дуже високе дерево?

– Виджу, виджу…

– А на його верхiвцi чи видиш три хусточки?

– Виджу… Двi з них червоноi барви, а одна бiленька.

– То знай: отi кривавi означають, що моi брати в бiдi, а бiла хусточка моя. І iх були бiлi, а тепер червонi… Межи нами е така угода: якщо хто потрапить у бiду, треба поспiшати йому на допомогу. Кривавi бiлявчата кличуть мене на помiч братам!

Дiвчина трохи заспокоiлась:

– Якщо межи вами е така угода, я тебе не спиняю.

Тодi Мирко приготував на дорогу iжу. Взяв iз собою й пса – адже кожний iз братiв мав коло себе цього вiрного слугу, з котрим не розлучався.

Коли розлучалися, дiвчина дала Мирковi пляшечку iз живлющою водою:

– Бережи сю пляшечку. Вона буде тобi у пригодi.

Сховав Мирко дарунок, вирушив у путь i доти не став, доки не дiйшов до високого дуба. Дивиться – справдi, його хустка бiла, а з iнших кров капае.

І зразу рушив дорогою, котрою пiшов середущий брат. Йде, йде i понад вечiр дiйшов до того мiсця, де двi дороги з'едналися й далi знову лиш одна вела.