Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей

«Ага, – думае собi, – тут путi зiйшлися, тут i моi брати, напевно, зустрiлися i звiдси разом пiшли далi. Пiду i я туди».

Почало смеркатися. Мирко розклав собi вогонь, повечеряв i переночував, а рано скоро в дальшу путь. Іде, йде…

А лiсовi кiнця-краю нема. Дорога вже така вузька, що ледве ii видко – не возова, а стежка.

Коло полудня натрапив на маленьку хижку. Заглянув у вiконце, а хижка порожня, немае нiкого, а коло хижi прив'язанi пси обох братiв.

«Но, – думае собi, – раз тут iхнi пси, то й вони десь близько.

Мирко розклав вогонь, вiдрiзав солонини, настромив на рожен i пече.

Поiв, напився води, а братiв нема й нема. Де ж це забарилися? Нараз чуе – на дубi хтось стогне:

– Йу-у-у-й, як я змерзла! Йу-у-у-й, як менi студено!

Глянув Мирко вгору, а на самому вершку сидить старе бабище й дрижить.

– Гей, бабо, як вам студено, то ходiть погрiтися.

– Йу-у-у-й… боюся, що твоi пси мене покусають. Але знаеш що? Я кину тобi волос, поклади його в огонь, а тодi я спокiйно зiйду.

– Но, дай сюди той волос, – смiеться Мирко.

Баба кинула волос, i вiн поклав його на вогонь. Волос згорiв, i баба тоi ж хвилини так, як кiшка, спустилася з дуба, а пси навiть хвостом на неi не махнули, нiби закам'янiли.

Тодi стара побiгла до хижi й скоро вернулася з рожном. На рожен настромила якесь паскудне жабище й хоче його пекти.

Мирко пече солонину, а баба – жабу-кропаню. Пече, пече. А раптом схопилася i ляпнула Мирка по очах жабою, коли вже та розпечена була, аж з неi текло.

– Гей, стара вiдьмо, – розсердився Мирко, – зараз тобi кiнець!

І вихопив шаблю. А шабля нараз перемiнилася на дерев'яну. Баба скочила на ноги й каже:

– Кiнець, настав кiнець! Айбо не менi, а тобi! Ти згубив моiх дев'ятьох синiв, а я двох твоiх братiв. Тепер твоя черга!

Мирко кличе псiв, а пси наче камiннi, не рухаються.

«Бiда, – думае хлопець, – ця вiдьма справдi хоче мене стратити. Коби не ганьба, втiк би».

Але почувае, що й ноги вже нiби приросли до землi – не може рушитися з мiсця.

А баба знову побiгла до хижi, взяла ножище такий, як коса, й iде до нього, говорячи:

– Молися, Мирку, бо настала твоя остання хвилина. За своiх дев'ятьох синiв хоч вас трьох уколошкаю, га-га!..

І все ближче, ближче iз ножищем… Вже на десять ступнiв була вiд Мирка, як вiн згадав за живлющу воду.

– Ану, спробую…

Нараз витяг iз кишенi пляшечку i тоi ж митi, коли баба пiдняла ножище, бризнув на псiв водою.