Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей

Вони його стали питатися:

– Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немае – четверте лiто: десь пiшов на вiйну, та, мабуть, убили його там…

А вiн iм каже:

– Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очi приведу.

Батько орлiв каже йому:

– Нащо ж воно тобi? Краще ми тобi дамо багато грошей.

Вiн каже:

– Я не хочу грошей, менi дайте яйце-райце!

– Пiди ж приводь, – зараз тобi дамо!

Вiн уводить його в хату. Тодi його батьки так зрадiли, а тому чоловiковi дали яйце-райце й сказали:

– Тiльки не розбивай нiде на дорозi; а як прийдеш додому, то погороди загороди великi, а тодi його розiб'еш.

Вiн iде та йде, та так схотiлося пити йому. Коли це знайшов криничку. Тiльки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться вiн за тим скотом; що з того боку пiджене, то цей з цього боку розiйдеться. Кричить бiдолаха, нiчого сам не зробить! Коли це iде повз його змiя та й каже йому:

– Що ти менi даси, чоловiче, як я тобi скот цей зажену в те яйце?

А вiн iй:

– А що ж тобi дати?

Вона йому й каже:

– Даси те, що без тебе стало дома?

А вiн каже:

– Дам!

Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, залiпила те яйце й дала йому в руки.

Вiн приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив вiн об поли руками:

– Це ж я тебе, сину, вiддав змii!

Ну, ото журяться вони з жiнкою, а далi кажуть:

– Нема що робити, – журбою не допоможеш! Якось треба жити!

Погородив вiн загороди великi, розбив те яйце, випустив худобу – забагатiв.

Живуть вони, аж ось i син пiдрiс. От той син i каже:

– Це ви мене, тату, вiддали змii. Ну, дарма, якось буде!

Та й пiшов до змii.

Приходить до неi, а вона йому й каже:

– Зроби менi трое дiл та й пiдеш собi додому; а як не зробиш, то я тебе з'iм!

А коло ii хати був великий лiс – скiльки оком сягнути! Так вона йому й каже:

– Щоб ти за одну нiч отой лiс викорчував, зорав, пшеницi насiяв, вижав ii, в скирти склав i щоб у ту нiч з тiеi самоi пшеницi менi паляницю спiк: поки я встану, щоб вона на столi лежала.

Вiн iде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, i в тiм стовпi жила змiiна дочка зачарована. Вiн приходить туди й плаче. А та дочка й питаеться:

– Чого ти плачеш?

– Як же менi не плакати, коли змiя загадала таке, що я нiколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну нiч…

– А що ж таке?

Вiн iй i розказав.