Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей

Коли вона сказала нам це, ми вiдразу ж iз невiсткою давай хреститися, давай молитися. Ось Свята П'ятниця i каже:

– Ну, тепер прощавайте! Сьогоднi я вам нiчого не зроблю, лише дивiться ж – на майбутне не печiть житнього хлiба, не золiть сорочок, не прядiть i не чешiтеся у Святу П'ятницю, коли ж робитимете все це, то на цьому свiтi вас спiткае лихо, а на тому свiтi кипiтимете в смолi, i пектимуть вас, золитимуть i молотимуть веретенами, i терпiтимете ви те, що я тепер зношу.

Промовила i з тим пiшла.

П'ятниця

П'ятниця – молода дiвчина, не зла, хорошо одягнена. Якщо помiтить (а вона знае, що хто робить i що про неi думае), що хто-небудь протягом декiлькох п'ятниць пряде, пере бiлизну, луг робить для бiлизни, то вона приходить до того i просить, щоб той покаявся. Якщо не покаеться, то пошле нещастя, пропасницю. Якось П'ятниця прийшла до одноi жiнки, яка прала бiлизну кожноi п'ятницi; вона переконувала ii, але та не послухалась. Тодi П'ятниця запропонувала iй:

– Що ти хочеш: я вiзьму у тебе дитину, чи пошлю на чотири роки пропасницю?

Жiнка погодилася на останне.

П'ятниця, помiтивши мiцне здоров'я жiнки, послала слiдуючу кару: жiнка одного разу в п'ятницю пiшла прати бiлизну на кладки, на неi кинулася жаба i вп'ялася в обличчя i нiяк не можна вiдiрвати. Тодi вона пiшла в Киiв, i там ii врятував один старик.

Рiчка Либiдь

Рiчка Либiдь пiшла вiд слiз Либедi, дочки якогось киiвського князя. Вона була чудова, як травневе сонце.

З усiх краiв свiту з'iжджались молодi лицарi, князi й королевичi просити ii руки. Та княжна й знати, й чути не хотiла про весiлля. «Не пiду, та й годi!» – казала вона всiм.

Лицарi й королевичi хотiли звабити княжну своiм багатством, хоробрiстю; не один поклав голову, щоб сподобатися, та нiщо не помагало. Королевичi порадились мiж собою, здвигнули плечима, припоясали булатнi мечi, сiли на своiх вiрних коней i роз'iхалися. Пусто й сумно зробилося в княжому палацi: не стало хоробрих лицарiв, нi прекрасних королевичiв.

Княжна, як горличка в клiтцi, сидiла в своему опустiлому теремi; може, й хотiла б, щоб хтось приiхав, та нiхто не показувався.

Пройшло так кiлька лiт. Помер князь, настав другий. Княжна мусила вибратись iз палацу. Вона побудувала собi хатку за Киевом на горi й жила в нiй одним одненька. Сумним-сумним було молодiй дiвчинi чернече життя. Днi й ночi вона плакала. З цих слiз i пiшов струмочок, який i називаеться Либеддю.