Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Виiхали на одну дорогу, i старший брат увидiв мертвого чоловiка. Тодi сказав братам:

– Хлопцi, поможiть менi поховати мерця!

Брати не хотiли йому помогти.

– То не твое дiло! Видиш перед собою дорогу – i гайда!

Добре, вони поскакали далi й натрапили на здохлого пса. Придуркуватий хлопець зiйшов iз коня i шаблею почав копати яму. Брати стали його дорiкати:

– А се що таке? Мертвого чоловiка ти не хотiв ховати, а здохлому копаеш могилу?

І почали смiятися з дурня.

На те молодший брат вiдповiв:

– Чоловiка хоч хто закопае, а сього пса – нi.

Мiж тим перехожi будуть вдихати сморiд, а то небезпечно для людського здоров'я.

– Най буде так, ти непогано думаеш, – мовили два брати i допомогли йому закопати здохлого пса.

Поскакали далi, та невдовзi стали на розпуттi, звiдки вже дорога вела в три боки. Тут вони попрощалися. Старший i середущий рушили дорогами, котрi пролягали одна попри одноi, i скоро зiйшлися, так що далi два брати скакали знову разом. Якось понадвечiр добралися до одного мiста й на нiч найняли собi зручне пристанище.

Спершу пили й гуляли, а потiм грали в карти й до рана програли все, що мали в кишенях. І вже не могли пускатися в дорогу, бо не було з чим.

А третiй брат плентався на шкапi своею дорогою i заночував у густому лiсi. Розклав собi ватру[2 - Ватра – вогонь.] та й помалу заснув коло неi. Коня пустив пастися, а вночi вовк його роздер. Уранцi хлопець пробудився й хоче рушати далi в дорогу, але розглянувся i видить, що вовк уже доiдае шкапу.

Нещасник нацiлив на нього рушницю, та вовк йому каже:

– А який тобi хосен[3 - Xосен – користь, вигода.], якщо мене застрiлиш? Залиши менi коня, i я тобi вдячно допоможу – понесу тебе туди, куди ти зiбрався.

Хлопець сiв на вовка, i незабаром вони вже були пiд скляною горою. Скочив молодший брат на землю, а вовк йому каже:

– Далi я тебе нести не можу, але тут зачекаю, доки ти повернешся. Потя спiймати там неважко, але до клiтки не пiдходь, бо там тобi смерть!

Дiставши поради, молодший царський син швидко вибрався на скляну гору.

Вартiвники спали, i справдi легко було взяти пташку. «Яке красне потятко! – захоплювався хлопець. – Йой, але клiтка ще файнiша! А що менi з потяти без клiтки?» Хлопець дотулився рукою до клiтки – вона так задзвенiла, що всi вартiвники прокинулися, схопили недотепу й повели до короля. Той дивувався, як хлопець мiг пройти мимо стiлькох вартiвникiв. І ще звiдав, нащо йому потя.

– Мiй нянько[4 - Нянько – батько.