Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

– Ось що, дiвчино, – каже жiнка, – така твоя робота: оце тобi казани, – рано й вечiр нагрiй окропу, та не гарячого, щоб тiльки тепленький; вилий у корито, замiшай борошном, тодi стань на порозi, двiчi свисни, – тiльки не бiйся, – то до тебе позлазяться всякi ящiрки, гадини, жаби, наiдяться i порозлазяться, куди якiй треба. А що, зумiеш так зробити, дiвчино?

– Зумiю, – вiдказала дiвчина.

Ввечерi бабина дочка затопила пiч, поставила води, та як закипiли казани у ключ – мов грiм загримiв, бо казани великi були.

Тодi дiвчина набрала борошна мiрку i всипала туди та й замiшала не пiйло, а лемiшку, сама стала на порозi, свиснула двiчi… От прилiзли гадюки, жаби, ящiрки i всякий звiр. Кожне до корита – як ухватить та й вивернеться. І так усi чисто попеклись.

Тодi бабина дочка бачить, що всi понаiдались, повивертались i не встають, пiшла до хазяйки та й каже:

– Що це у вас, панiматко, така чудна скотина, наiлись та полягали, та й не встають?

– Як не встають? – крикнула хазяйка з ляку та стрiмголов на двiр.

Побачила, що неживi, ухватилась за голову та в крик:

– Ой Боже мiй! Що ти наробила? Ти iх попекла!

Лаяла i плакала, та нiчого не помоглось. Потiм поскладала печеню в скриню i замкнула; а як скiнчився бабинiй дочцi рiк, то вона все те ганчiрками пригнiтила i дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними i випровадила з лiсу.

Поiхала бабина дочка додому та й не знае, що матерi везе. Їде, радiючи, що в неi буде те, що в дiдовоi дочки е.

Коли дивиться – аж бiжить шляхом собака i несе на шиi разок намиста доброго, ще й шлiфованого. Кинулась дiвчина за тим собакою, щоб вiдняти намисто, а собака й каже:

– Е, дiвонько-голубонько, не хотiла менi у пригодi стати, – не будеш вiд мене намиста брати!

От доiздить вона до тiеi печi, що мазати не схотiла, дивиться – аж повна пiч пирiжкiв. «Ну, – думае, – вiзьму пирiжкiв матерi на гостинець!»

Тiльки злiзла з воза, а пiч закрилася та й каже:

– Е, дiвонько-голубонько, не хотiла мене прибрати, не будеш i пирiжкiв брати.

Доiздить до тiеi кринички, i дуже iй схотiлося пити. Дивиться – як на те ж криничка: вода так i ллеться. Вона туди стрiмголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:

– Е, дiвонько-голубонько, не хотiла в пригодi стати – мене причепурити, то не будеш i води пити!

Заплакала дiвчина та й поiхала далi.

Ото доiздить до яблуньки, а на нiй так рясно яблук, що нiде курцi клюнути, та такi гарнi – срiбнi та золотi.